Твоя
Джуді
Саллі просиділа за кермом Лестерового «мустанга» майже пів години, знову й знову перечитуючи ту записку, киплячи в голові сумішшю люті, ревності й болю. Також у думках і почуттях був відголосок сексуального збудження – але в цьому вона б ніколи не призналася жодній людині, і найперше собі.
«Тупа блядь навіть не знає, як пишеться “зайнята”», – подумала вона.
Очі вишукували інші фрази, за які зачіпалися. Більшість із них – ті, що великими літерами.
Наша ВЕЛИКА НІЧ. СТРАШНО НЕСЛУХНЯНО. ТАК ПОТЕКЛА. ТАКИЙ СИЛЬНИЙ. Твою ВЕЛИКУ ШТУКЕНЦІЮ.
Але фраза, до якої вона постійно поверталася, та, що найбільше підживлювала її лють, – це богохульне перекручення ритуалу причастя:
…фотографію цю візьми «на спомин про мене».
У Саллі в голові виринали непрошені непристойні картини. Лестерів рот обхоплює соски Джуді Ліббі, поки вона стогне: «Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про мене». Лестер на колінах перед розведеними ногами Джуді Ліббі, а вона каже: «Прийміть, споживайте, на спомин про мене».
Саллі зім’яла аркуш персикового паперу в кульку й викинула на підлогу машини. Вона виструнчилася за кермом, важко віддихуючись, волосся збилося в мокрі від поту вузли (читаючи записку, вона несвідомо проводила крізь нього долонею). Тоді зігнулася, підняла папір, розгладила його й запхала лист і фотографію назад у конверт. Руки трусилися так сильно, що їй довелося тричі пробувати запхати їх туди, і коли нарешті вдалося, Саллі наполовину роздерла конверт.
– Лярва! – знову закричала вона, розридавшись. Гарячі сльози пекли, наче кислота. – Сука! І ти! Ти! Брехливий мудак!
Саллі встромила ключ у запалювання. «Мустанг» прокинувся з ревом злісним, як вона сама. Перемкнула передачу і чкурнула зі стоянки в куряві блакитного диму та під пронизливий писк паленої гуми.
Біллі Марчант, що саме практикував трюки на скейтборді з іншого боку майданчика, здивовано підняв голову.
Через п’ятнадцять хвилин Саллі була вже в себе в спальні, копалася в білизні, шукала скалку й не могла знайти. Лють на Джуді й того брехливого виродка сховалася за всеохопним жахом – а що, як скалка зникла? Що, як її таки вкрали?
Саллі принесла розірваний конверт із собою і тепер усвідомила, що досі стискає його в лівиці. Це заважало пошуку. Саллі шпурнула конверт геть і почала викидати помірковану бавовняну білизну з шухляди великими подвійними жменями, розкидаючи її навколо. Уже будучи на межі крику від поєднання паніки, люті й розчарування, дівчина побачила скалку. Вона так рвучко смикнула шухляду, що та відсунулася аж у дальній лівий куток.
Саллі вихопила скалку й одразу відчула, як тілом розливається спокій і вмиротворення. Вона взяла іншою рукою конверт, а тоді випростала обидві руки перед собою, добро й зло, святість і нечестивість, альфа й омега. Після цього поклала конверт у шухляду й засипала зверху безладними купами білизни.
Вона сіла, схрестила ноги й опустила голову над скалкою. Заплющила очі, очікуючи того, як підлога під нею почне злегка колисатися, як спокій прилине до неї разом із голосами тварин, бідних дурних тварин, Божою ласкою врятованих у часи гріховності.
Натомість Саллі почула голос чоловіка, що продав їй скалку. «Вам дійсно варто про це подбати, знаєте, – промовляв містер Ґонт із глибин реліквії. – Вам дійсно варто подбати про цю… про цю неприємну справу».
– Так, – промовила Саллі Реткліфф. – Так, знаю.
Вона просиділа так цілий день у гарячій спальні, роздумуючи й мріючи в темному колі, яке навколо неї розпускала скалка, у темряві, що була наче каптур кобри.
– Глянь, от мій король, весь в зеленому… айко-айко удень… він не чоловік, він машина кохання…
Поки Саллі Реткліфф медитувала у своїй новій темряві, Поллі Чалмерз сиділа під променями яскравого сонячного світла біля вікна, яке прочинила, щоби впустити зовсім трішечки того химерно теплого жовтневого дня. Вона працювала над своєю швейною машинкою «Зінґер Дресс-О-Матік» і приспівувала «Айко-Айко» чистим приємним альтом.