Розалі Дрейк підійшла й сказала:
– Здається, хтось сьогодні краще почувається. Набагато краще, судячи зі звуків.
Поллі підняла голову й подала Розалі усмішку, що виглядала дивним чином досить складною.
– І так, і ні, – сказала вона.
– Ти маєш на увазі, що тобі краще, але не можеш нічого з цим подіяти.
Поллі трішки над цим подумала, тоді кивнула. Не зовсім правильно, але загалом пояснення підходило. Двоє жінок, які разом померли вчора, сьогодні знову разом, у поминальному домі Семюелса. Їх поховають, винісши з різних церков завтра зранку, але завтра вдень Нетті й Вілма знову стануть сусідками… цього разу на цвинтарі «Гоумленд». Поллі вважала себе частково відповідальною за їхні смерті – врешті-решт, Нетті нізащо б не повернулася в Касл-Рок, якби не вона. Поллі сама написала всі необхідні листи, відвідала всі необхідні слухання, навіть знайшла для Нетиції Кобб житло. І для чого? Найпекельніше те, що Поллі не могла тепер пригадати для чого, окрім того, що це здавалося актом християнського милосердя й останньою відповідальністю перед старою родинною дружбою.
Поллі не уникатиме цієї винуватості, так само як і не дозволятиме комусь переконати її в протилежному (Алан мудро чинив, що навіть не намагався), але вона не певна, що нічого не змінила б. Ядро божевілля Нетті, очевидно, лежало далеко за межами можливостей Поллі щось контролювати чи змінити, проте вона все одно провела три веселих і продуктивних роки в Касл-Року. Можливо, три такі роки – краще, ніж довгий сірий час, який їй світив у тому закладі, доки її не забрали б роки й звичайна нудота. І якщо Поллі своїми діями вписала своє ім’я в смертний вирок Вілми Джерзик, хіба сама жінка не розписала подробиці того документа? Урешті-решт, саме Вілма, а не Поллі, вбила радісного й незлого собаку Нетті Кобб коркотягом.
Інша її частина, простіша, яка побивалася через втрату подруги, була ошелешена від самого факту, що Нетті була на таке здатна, коли здавалося, що їй стає дедалі краще.
Більшу частину ранку Поллі займалась організацією похорону та обдзвонювала нечисленних родичів Нетті (усі сказали, що на похорон не прийдуть, і цього Поллі й очікувала), і ця робота, клерикальні процеси смерті, допомогла їй зосередити свою скорботу… що, без сумніву, і мають робити ритуали поховання мертвих.
Було, однак, кілька речей, що ніяк не йшли їй з голови.
Наприклад, лазанья – яка досі лежала в холодильнику, з накривкою з фольги, щоб не обвітрилась. Поллі прикидала, що повечеряє нею разом з Аланом сьогодні – якщо він, звісно, зайде. Самотужки вона її їсти не буде. Не зможе.
Поллі постійно згадувала, як швидко Нетті побачила, що їй боляче, як точно виміряла той біль, як принесла їй терморукавички, наполягаючи, що цього разу вони точно допоможуть. І, звісно, останні слова, які Нетті сказала їй: «Я люблю тебе, Поллі».
– Земля викликає Поллі, Земля викликає Поллі, прийом, Поллі, як мене чути? – заторохтіла Розалі.
Вони з Поллі пом’янули Нетті сьогодні зранку, обмінявшись тими й сими спогадами, разом поплакавши в комірчині, обіймаючись серед рулонів тканини. Тепер Розалі теж, здається, повеселіла – можливо, тому що почула спів Поллі.
«Чи, можливо, тому що вона ніколи не була насправді реальною для нас обох, – загадувалася Поллі. – Над нею завжди була тінь – але зверніть увагу, не зовсім чорна, а просто досить густа, щоб її було важче розгледіти. Саме тому наша скорбота така крихка».
– Так, чую тебе, – відповіла Поллі. – Мені дійсно краще, нічого з цим не вдію і дуже вдячна за це. Це досить ретельна відповідь?
– Достоту, – погодилася Розалі. – Навіть не знаю, що мене більше здивувало після того, як повернулася: звук твого співу чи звук швейної машинки в тебе. Ану підніми руки.
Поллі так і вчинила. Її долоні нізащо не сплутаєш із долонями королеви краси, погнуті пальці й вузлики Гебердена, що гротескно роздували її кісточки, проте Розалі помітила, що набряк значно зменшився порівняно з п’ятницею, коли через невпинний біль Поллі мусила піти раніше.
– Ого! – вигукнула Розалі. – А болить взагалі?
– Звісно. Але все одно набагато легше, ніж за цілий місяць. Глянь.
Вона повільно склала пальці в неміцні кулаки. Тоді розкрила долоні з тією ж обережністю.
– Я вже як мінімум місяць не була на таке здатна.
Поллі знала, що насправді все дещо серйозніше: вона не могла стиснути долоні в кулаки без болю ще десь із квітня чи травня.