– Ось! – вигукнув він. – А всі думають, що я такий скнара!
Аріадна глянула на форму. Бастер змінив суму з дев’ятисот сорока доларів на тисячу чотириста. Під поясненням Діка, навіщо йому динаміт, Бастер додав: «Краще візьміть ящиків двадцять як мінімум, поки є хороша партія».
– Ви плануєте сходити подивитися на кар’єр, містере Кітон?
– Ні-ні, це зайве. – Бастер знову нахилився вперед у кріслі й зімкнув долоні за потилицею. – Але передай Діку, нехай подзвонить мені, коли партія прибуде. Вибухівки там достобіса. Не хотілося б, щоб вона потрапила не в ті руки, правда?
– Звісно, – погодилася Аріадна й вийшла. Зробила це з радістю. Було щось в усмішці містера Кітона, що їй здавалося… ну, трохи моторошним.
Бастер тим часом повернувся в кріслі, щоб подивитися на Мейн-стріт, яка зараз була набагато жвавішою, ніж тоді, коли він із таким розпачем оглядав місто вранці в суботу. Відтоді багато чого трапилося, і він підозрював, що протягом наступних кількох днів станеться ще більше. І що, коли в сараї Громадських робіт – до якого він, звичайно, має ключ – зберігається двадцять ящиків високопотужного динаміту «Таґґарт», статися може будь-що. Що завгодно.
Туз Меррілл проїхав міст Тобіна й заїхав у Бостон о четвертій того дня. Але доки він нарешті дістався начебто місця призначення, було вже по п’ятій. То була дивна, майже зовсім безлюдна місцина в нетрях Кембриджа, поблизу центру клубка звивистих вулиць. Половина з них здавалися перекритими на середині, інша – глухими кутами. Зруйновані будівлі цієї занепалої місцевості кидали довгі тіні на вулиці, коли Туз зупинився на Віппл-стріт перед голим одноповерховим будинком зі шлакоблоків. Той стояв по центру зарослої бур’янами вільної ділянки.
Ділянку було обнесено рабицевою огорожею, але це не створювало жодних проблем, оскільки ворота огорожі вкрали. Залишилися самі завіси. Туз побачив на них, очевидно, шрами від болторіза. Він проїхав «челленджером» через проріху на місці воріт і повільно підкотив до будівлі.
Стіни були голі й без вікон. Порізана колесами стежка, по якій їхав Туз, вела до зачинених дверей гаража збоку будівлі, що виходила на річку Чарльз. На дверях гаража віконечок також не було. «Челленджер» теліпався на пружинах і сумовито підстрибував на ямах колишнього асфальту. Туз проїхав повз покинуту дитячу коляску, що лежала на гурмі битого скла. Усередині лежала прогнила дитяча лялька з половиною обличчя й зиркала на нього єдиним запліснявілим оком блакитного кольору. Туз зупинився біля дверей гаража. І що йому тепер робити? Будинок має такий вигляд, ніби стоїть покинутий року десь так із 1945-го.
Туз вийшов із машини. Дістав із нагрудної кишені аркуш. На ньому була адреса місця, де мало б стояти авто Ґонта. Туз із сумнівом знову глянув на аркуш. Останні кілька номерів будинків натякали, що це, найімовірніше, Віппл-стріт, 85, але як тут, блядь, знати точно? У таких місцях ніколи не буває номерів будинків, і навколо, здається, нікого, щоб можна було запитати. Узагалі вся ця частина міста дарувала якесь моторошне відчуття безлюддя, яке Тузові не особливо подобалося. Порожні ділянки. Обдерті автомобілі, з яких, напевне, познімали кожну корисну деталь і кожний сантиметр мідного дроту. Порожні будівлі, що тільки й чекають, доки політики отримають свої відкатики, після чого впадуть під ударами кулі-маятника. Звивисті провулки, що приводять на брудні дворики й засрані тупики. Йому знадобилася година на те, щоб знайти Віппл-стріт, і тепер він ледь не шкодує, що не загубився. У таких частинах міста в іржавих баках для сміття й викинутих холодильниках копи іноді знаходять тіла немовлят.
Туз підійшов до дверей гаража і пошукав кнопку дзвінка. Її не було. Притулився вухом до іржавого металу й прислухався, чи не чути когось усередині. Це може бути й авторозбірка крадених тачок. Людина з таким запасом висококласного кокаїну, як у Ґонта, може чудово знати людей, які, коли заходить сонце, продають «порше» й «ламборґіні» за готівку.
Він почув саму тишу.
«Я, напевно, не туди заїхав», – подумав він, але ж був об’їздив ту вулицю вздовж і впоперек, і це єдине місце, достатньо велике – і міцне – для класичної машини. Хіба що він проїбався просто по-царськи й заїхав не в ту частину міста. Від цієї думки він нервував. «Повернутися потрібно до півночі, – сказав був містер Ґонт. – Якщо до того часу не повернетеся, я буду незадоволений. А коли я незадоволений, то іноді втрачаю голову».
«Попустися», – нервово стрепенув себе Туз. Це просто якийсь старий із не найкращим набором штучних зубів. Ще й підар напевно.