Але він не міг попуститись і насправді не думав, що містер Ліленд Ґонт – просто якийсь старий із не найкращим набором штучних зубів. Також він думав, що не бажає доконечно з цим розбиратися, тим чи іншим способом. Але наразі ситуація була така: невдовзі стемніє, а Туз не бажає залишатися в цій частині міста поночі. З нею щось не так. Щось поза межами лячних будинків з порожніми зівущими вікнами і машинами в канавах на голих ободах. Відколи наблизився до Віппл-стріт, Туз не бачив жодної людини на тротуарі, чи на ґанку, чи у вікнах… але все одно відчував, що за ним стежать. І те відчуття в нього досі: жаске повзання між короткого волосся на потилиці.
Так, наче він уже не в Бостоні. Це місце скидається радше на довбану Сутінкову зону.
«Якщо не повернетеся до півночі, мені це не сподобається».
Туз стиснув долоню в кулак і вгатив по іржавій невиразній поверхні дверей гаража.
– Агов! Там є хтось, кому потрібен «таппервер»?
Без відповіді.
Унизу дверей була ручка. Він потягнув за неї. Нуль шансів. Двері навіть у рамці своїй не грюкають, не кажучи вже про те, щоб проїхатися по рейках.
Туз просичав повітрям між зубів і нервово роззирнувся. «Челленджер» стояв неподалік, і йому ще ніколи в житті так не хотілося залізти всередину і рушити. Але він стримався.
Він обійшов будівлю і нічого не знайшов. Узагалі нічого. Просто обшир шлакоблоку, помальованого неприємним сопливо-зеленим кольором. Позаду гаража було намальовано дивне графіті, і Туз якийсь час розглядав його, не розуміючи, чому від цього мурашки по шкірі пробігають.
ЙОҐ-СОТОТ РУЛИТЬ
було написано там побляклими червоними літерами.
Він повернувся назад до дверей гаража й подумав: «І що тепер?»
Оскільки нічого іншого на думку не спадало, він заліз у «челленджер» і просто сидів там, дивлячись на двері гаража. Урешті Туз обома долонями натиснув на клаксон і довго роздратовано загудів.
Двері гаража одразу ж почали тихо підніматися.
Туз, роззявившись, спостерігав за дійством, і першим його інстинктом було просто завести «челленджер» і вирушити геть якомога швидше та якомога далі. Мехіко згодиться для початку. Тоді він знову згадав про Ґонта й повільно вийшов з авто. Коли двері зупинилися під стелею, він підійшов до гаража.
Усередині яскраво світилися кілька двохсотватних лампочок, що звисали на грубих кабелях. Кожна мала абажур із конічної бляшанки, тож світло падало на підлогу круглими яскравими озерцями. У дальньому кінці цементної підлоги стояло вкрите брезентом авто. Під стіною був стіл, усіяний різноманітними інструментами. Поруч з іншою стіною один на одному стояли три ящики. Зверху розмістився старомодний бобінний магнітофон.
Окрім цього в гаражі більше нічого не було.
– Хто відчинив двері? – сухим голосом тихо запитав Туз. – Хто, блядь, відчинив двері?
Але йому не відповіли.
Туз завіз «челленджер» усередину й припаркувався біля бічної стіни – місця було вдосталь. Тоді повернувся до виходу. На стіні поруч висів пульт керування. Туз натиснув кнопку «ВНИЗ». Пустир, на якому стояла ця зловісна споруда, наповнювали тіні, і від цього він нервував. Тузові постійно здавалося, ніби там щось рухається.
Двері опустилися без жодного скреготу чи гуркоту. Чекаючи, доки вони зачиняться повністю, Туз роззирнувся в пошуках звукового датчика, який і зреагував на звук клаксона. Але він його не бачив. Датчик мусив бути десь поруч – двері гаража ж не відчинилися самотужки.
«Проте, – міркував він, – якщо така хрінь і відбувається десь у цьому місці, то, мабуть, саме на Віппл-стріт».
Туз підійшов до колони ящиків, увінчаної магнітофоном. Підошви взуття шурхотіли по цементу. «Йоґ-Сотот рулить», – несподівано згадав він і здригнувся. Туз не знав, що за хер цей Йоґ-Сотот, напевно, якийсь растафаріанський співак реґі, у якого на голові дев’яносто фунтів дредів, що ростуть із брудної шкіри, проте Тузові не подобався звук, яким це ім’я відлунює в голові. Сама думка про це ім’я здавалася поганою. Небезпечною.
До однієї з бобін магнітофона було приклеєно листочок паперу. На ньому великими літерами писалося два слова:
ПОСЛУХАЙ МЕНЕ.
Туз зірвав записку й натиснув кнопку «ВІДТВОРИТИ». Бобіни закрутились, і коли він почув голос, то аж підскочив. Та з іншого боку, кого він очікував? Річарда Ніксона?
– Привіт, Туз, – озвався записаний голос містера Ґонта. – Ласкаво просимо в Бостон. Зніміть, будь ласка, брезент з мого авто й завантажте ящики. Вони містять досить незвичний товар, який мені знадобиться досить скоро. Боюся, як мінімум один ящик доведеться поставити на заднє сидіння, багажник у «такера» не такий місткий, як хотілося б. З вашим автомобілем тут усе буде гаразд, а дорогою назад з вами нічого не станеться. І прошу запам’ятати ось що: чим швидше ви повернетеся, тим швидше почнете досліджувати місцини на мапі. Гарної поїздки.