«Ой-йой, – подумав Туз. – Він мене спіймав. На гарячому. Господи, навіщо я взагалі перевищував, з таким піздєцом у багажі».
Але він знав чому, і не через винюханий кокс. Можливо, в інших випадках причина була така, але не цього разу. Це все «талісман». Він хотів їхати швидко. Туз дивився на спідометр, трішки прибирав ногу з педалі газу… а за п’ять хвилин усвідомлював, що знову опустив її на три чверті вниз.
Він чекав, доки поліцейська машина оживе спалахом блакитного пульсу й кинеться за ним, проте цього так і не сталося. Туз промайнув повз на вісімдесяти, а лягавий і з місця не зрушив.
Бля, та він, мабуть, дрихне на роботі.
Але Туз розумів. Коли бачиш радар, що стирчить з вікна, то знаєш, що людина всередині зовсім не спить і готова до погоні. Ні, сталося от що: коп штату не бачив «талісман». Звучить божевільно, але це саме так. Велике жовте авто з трьома передніми фарами, що кричать перед собою, – невидиме і для високотехнологічного оснащення, і для копів, що ним користуються.
Шкірячись, Туз повів «такер талісман» містера Ґонта на швидкості сто десять. Він повернувся в Рок чверть по восьмій, із запасом майже чотири години.
Містер Ґонт вийшов із крамниці й став під навіс, щоб подивитися, як Туз дбайливо заводить «талісман» на одне з трьох скісних місць для стоянки перед «Необхідними речами».
– Ви приїхали добряче завчасно, Туз.
– Ага. Машина – просто бомба.
– Щоб на мені шкура луснула, – промовив містер Ґонт. Він провів долонею по гладенькому скошеному передньому кузову «такера». – Єдина така. Ви привезли мій товар, наскільки я розумію?
– Так. Містере Ґонт, дорогою назад я трохи зрозумів, наскільки це ваше авто унікальне, але, думаю, вам варто дістати для нього номери та, можливо, талон тех…
– Це все зайве, – байдуже відмахнувся містер Ґонт. – Припаркуйте її в провулку за магазином, Туз, якщо ваша ласка. Я пізніше нею сам займуся.
– Як? Де?
Туз відчув раптову неохоту віддавати автомобіль містерові Ґонту. Не лише через те, що залишив своє авто в Бостоні й потребував коліс для нічної роботи. Просто після «талісмана» будь-яке авто, включно з «челленджером», здавалося вуличним сміттям.
– Це, – сказав містер Ґонт, – уже моя справа. – Він незворушно подивився на Туза. – Якщо ви сприйматимете роботу на мене як службу в армії, Туз, то все у вас ітиме гладкіше, ніж до того. Зараз у вас є три варіанти, як чинити в тих чи інших випадках: правильно, неправильно і так, як велить містер Ґонт. Якщо вибиратимете третій варіант, жодні проблеми вам не світять. Зрозуміло?
– Так. Так, зрозуміло.
– Гарно. Тепер під’їдьте під задні двері.
Туз проїхав жовтою машиною за ріг і повільно прокотився вузьким провулком, що пробігав за бізнес-будівлями із західного боку Мейн-стріт. Задні двері «Необхідних речей» були відчинені. Містер Ґонт стояв під косим променем світла, очікуючи. Він навіть не спробував допомогти Тузові, який задихався від зусиль, заносячи ящики в комірчину крамниці. Туз не знав про це, але багато клієнтів були б здивовані, якби побачили ту кімнату. Вони чули містера Ґонта там, за оксамитовою завісою, що відділяла магазин від складського приміщення, звуки переміщення товарів, шурхіт коробок… але в кімнаті взагалі нічого не було, доки Туз не склав ящики стосом у кутку за вказівками містера Ґонта.
Так – там була одна річ. У дальньому кінці кімнати під заклацнутою скобою великої мишоловниці «Вікторі» лежав коричневий сірий щур. Шия в нього була зламана, передні зуби мертво щирилися.
– Гарна робота, – сказав містер Ґонт, потираючи долоні з довгими пальцями й усміхаючись. – Гарна вечірня робота загалом. Ви перевершили всі мої очікування, Туз. Із лишком.
– Дякую, сер, – уражено відказав Туз. До сьогодні він ще ніколи в житті не називав жодного чоловіка «сером».
– Ось вам за клопіт. – Містер Ґонт подав Тузові брунатний конверт. Той стиснув його пальцями і відчув рипіння порошку всередині. – Наскільки я розумію, вам сьогодні вночі захочеться зайнятися певними дослідженнями, так? Це може дати вам трішки додаткової сили, як говорилося в старій рекламі «Ессо».
Туз аж підскочив із переляку.
– Ой, блядь! Блядь! Я лишив ту книжку – книжку з мапою – у себе в машині! Вона аж у Бостоні! Сука-блядь!
Він стиснув руку в кулак і вгатив себе по стегну.
Містер Ґонт усміхався.
– Я так не думаю, – промовив він. – Мені здається, вона в «такері».
– Ні, я…
– А ви самі перевірте.
Так Туз і вчинив, і, звісно, книжка була там, лежала на приладовій панелі, упираючись корінцем до патентованого випуклого вітрового скла «такера». «Втрачені й заховані скарби Нової Англії». Він узяв її й розгорнув. Мапа досі була всередині. З тупою вдячністю Туз подивився на містера Ґонта.