Вона багатозначно подивилася на Ісуса на стіні, тоді перевела погляд на Алана.
– Ага, – сказав на це Алан. – Ви більше нічого не помітили, місіс Міслабурскі? Щось особливе в будинку, якісь звуки або щось із хлопцем?
Вона притиснула палець собі до носа й підняла голову.
– Ну, нічого такого. Хлопець – Браян Раск – мав у кошику велосипеда переносний холодильник. Це я пам’ятаю, але не думаю, що це щось…
– Стоп, – перервав її Алан, підносячи руку. У голові раптом спалахнув яскравий вогник. – Холодильник?
– Ну, знаєте, такий, що беруть із собою на пікніки або вечірки автомобільні? Я запам’ятала, бо він був завеликий для велосипедного кошика. Лежав там, перекошений. Здавалося, от-от упаде.
– Дякую, місіс Міслабурскі, – повільно промовив Алан. – Дуже вам дякую.
– Це щось означає? Це якась нитка?
– Ой, сумніваюсь.
Але це його зацікавило.
«Ймовірність вандалізму мені більше пов’язана з віком шістнадцять-сімнадцять», – сказав Генрі Пейтон. Алан теж так думав… але він уже мав справу з дванадцятирічними вандалами, і, на його думку, у такий пікніковий холодильник можна напхати немало каменюк.
Раптом його набагато більше зацікавила розмова, яку він сьогодні проведе з Браяном Раском.
Срібний дзвоник теленькнув. Сонні Джекетт повільно, сторожко ввійшов у «Необхідні речі», мнучи в руках закаляну мастилом кепку «Суноко». За манерою ходи він скидався на чоловіка, який щиро вірить, що зараз розіб’є багато дорогих речей, як би не старався цього уникнути. Його обличчя промовисто заявляло, що розбивати речі – це не його бажання, а карма.
– Містере Джекетт! – вигукнув містер Ґонт своє звичне привітання зі звичною енергійністю, а тоді поставив ще одну маленьку «пташку» на листку біля каси. – Дуже радий, що вам вдалося зайти!
Сонні підійшов ще на три кроки до центру приміщення, а тоді зупинився, обачно роззираючись то на скляні шафки, то на містера Ґонта.
– Ну, – почав він, – я не прийшов нічо купувать. Я вам зразу кажу. Старий Гаррі Семюелс казав, що ви питали, чи я зможу зайти сьогодні. Казав, у вас є набір торцевих гайкових ключів, гарний, казав. Я такий якраз шукаю, але ваш магазин – то троха не для мене. Я просто щоб ви не обіжалися, сер.
– Що ж, дякую за вашу щирість, – сказав містер Ґонт, – але не поспішайте з висновками, містере Джекетт. Ось гарний набір ключів – із подвійними розмірами.
– Ая, серйозно? – Сонні підняв брови. Він знав, що є такі речі, які дозволяють працювати і з місцевими автомобілями, і з іномарками тим самим ключем, але він ще ніколи не бачив такого інструмента. – У вас є таке?
– Так, я їх у підсобку сховав, містере Джекетт, як тільки почув, що ви шукаєте. Інакше вони б майже зразу зникли, а я хотів, щоб ви їх принаймні побачили, перед тим як продам їх кому-небудь.
Сонні Джекетт відреагував на це миттєвою підозріливістю справжнього янкі.
– І нашо вам того?
– Бо в мене класична машина, а такі машини потребують частого ремонту. Мені казали, що ви найкращий механік по цей бік Деррі.
– А, – розслабився Сонні. – Може, й та. А шо за машина?
– «Такер».
Брови в Сонні скочили вгору, і він подивився на містера Ґонта з новою повагою.
– «Торпедо»! Файно є!
– Ні. У мене «талісман».
– Шо-шо? Ніколи не чув про «такер талісман».
– Таких було виготовлено лише два – прототип і моє авто. У 1953-му. Невдовзі після цього містер Такер переїхав у Бразилію, де й помер. – Містер Ґонт туманно всміхнувся. – Престон був приємним чоловіком і справжнім чарівником у сфері дизайну автомобілів… але бізнесменом виявився таким собі.
– Та ну?
– Так. – Туман в очах містера Ґонта розвіявся. – Але то було вчора, а це сьогодні! Йдемо далі, нє, містере Джекетт? Живемо далі, завжди так кажу – повний уперед, радісно крокуймо в майбутнє і не озираймося!
Сонні скоса подивився на містера Ґонта, трішки стривожившись, але нічого не сказав.
– Давайте я вам покажу ключі.
Сонні погодився не одразу. Натомість він знову підозріливо глянув на вміст скляних шафок.
– Щось дуже хороше для мене задорого. У мене рахунків до неба. Іноді думаю, що краще закрити бізнес і подати документи на субсидію.
– Я вас розумію, – сказав Ґонт. – Це все срані республіканці, я так собі думаю.
Напружений, недовірливий вираз обличчя Сонні вмить щез.
– Та ви, бляха, дуже праві, чоловіче добрий! – вигукнув він. – Джордж Буш чуть не розвалив цю країну… зі своєю війною довбаною! Але як думаєте, в демократів є хоч хтось нормальний, щоб балотувався проти нього наступного року?