«А що, як він зламає вудку?»
Звісно, це божевілля – вважати, ніби озерний пструг, навіть такий великий, як Кіпоть (якщо він справді існує), здатен зламати вудку «Бейзен», але Норріс припускав, що це можливо… а зважаючи на те, як до нього останнім часом ставиться фортуна, таке дійсно може статися. Він уже чув тріск у голові, відчував страждання від картини переламаної на дві частини вудки – одна лежить на дні човна, а друга пливе поруч. І якщо вона зламається, то тут уже амба – ти більше нічого не зможеш із нею вдіяти, окрім як викинути.
Тож він вирішив користуватися старою «зебко». Минулого вечора риби на вечерю не було… але йому снився містер Ґонт. У сні містер Ґонт був одягнений у високі гумаки й стару федору з пір’їстими блешнями, що жваво танцювали навколо крисів. Він сидів у човні з веслами футів за тридцять углиб озера Касл, поки Норріс стояв на західному березі перед батьковою старою хатиною, що згоріла десять років тому. Він стояв і слухав, як містер Ґонт говорить. Той нагадав Норрісові про обіцянку, і Норріс прокинувся з відчуттям абсолютної певності: учора він учинив правильно, коли відклав «бейзен» на користь старої «зебко». «Бейзен» надто гарна, занадто гарна. Було б злочином ризикувати нею, користуючись.
Тепер Норріс відкрив кошик. Він дістав довгий ніж для патрання риби і підійшов до «б’юїка» Г’ю.
«Жодна людина не заслуговує та це більше, ніж той п’яний ханига», – повторив він для себе, але щось усередині не погоджувалося. Щось усередині говорило, що він вчиняє страшну, жахливу помилку, від якої може ніколи й не відійти. Він поліцейський, частина його роботи – заарештовувати людей, які роблять те, що збирається вчинити він сам. Це вандалізм, чистий вандалізм, а вандали – погані люди.
«Вибирати вам, Норрісе, – раптом заговорив у нього в голові голос містера Ґонта. – Це ваша вудочка. І це також ваше Богом дане право на свободу волі. У вас є вибір. У вас завжди є вибір. Але…»
Голос у голові Норріса Ріджвіка не закінчив. Та це й було б зайвим. Норріс знав, які будуть наслідки, якщо облишити це. Повернувшись до машини, він побачить, що його «бейзен» розламана надвоє. Бо в кожного вибору є наслідки. Бо в Америці ти можеш мати все, що захочеш, якщо тільки можеш за це заплатити. Якщо не можеш заплатити або відмовляєшся платити, то завжди залишатимешся нужденним.
«Крім того, він мені б теж таке вчинив, – роздратовано подумав Норріс. – І далеко не за таку гарну річ, як мій “бейзен”. За пляшку “Олд Дюка” і пачку “Лакі Страйка” Г’ю Пріст і матері своїй горлянку б перерізав».
Тож він відкинув відчуття провини. Коли щось усередині знову спробувало протестувати, намагалося переконати його все зважити, перш ніж це робити, подумати, Норріс це придушив. Тоді нахилився й почав кремсати шини «б’юїка» Г’ю. У процесі роботи ентузіазм зростав, як і в Майри Еванс. Удовольняючи додаткову спокусу, він розтрощив фари «б’юїка», і передні, і задні. Скінчив він, запхавши за двірник лобового скла з водійського боку записку зі словами
Виконавши завдання, Норріс знову підкрався до вікна спальні, серце важко гупало у вузьких грудях. Г’ю Пріст і досі міцно спав, пригортаючи той жалюгідний вовняний килимок.
«Кому, заради Бога святого, хотілося б тримати в руках таку брудну стару мерзоту? – загадався Норріс. – А він стискає так, наче то якийсь дурний плюшевий ведмедик».
Норріс повернувся до авто. Сів у салон, перемкнувся на нейтральну й дозволив старому «жукові» безшумно скотитися по доріжці. Він не заводив двигуна, доки авто не опинилося на дорозі. А тоді рушив геть якомога швидше. У нього боліла голова. Шлунок огидно перевертався в животі. А він продовжував твердити собі, що це не має значення, він почувається добре, він почувається добре, блядь, він справді почувається добре.
Це не дуже діяло, доки Норріс не потягнувся назад між сидіннями і стиснув у лівому кулаці гнучку, тонку вудочку. Після цього він потрохи заспокоївся.
Норріс так тримав її всю дорогу додому.
Срібний дзвіночок теленькнув.
У «Необхідні речі» ввійшов Слопі Додд.
– Привіт, Слопі, – озвався містер Ґонт.
– Д-до-до-добрий д-день, м-м-міс-стере Ґ-Ґо…
– Біля мене заїкатися нема потреби, Слопі, – сказав йому містер Ґонт.
Він підняв долоню, вилкою розчепіривши два пальці, провів ними в повітрі перед простодушним обличчям Слопі, і той відчув, як щось – сплутаний вузлуватий клубок у голові – чарівним чином розчинилося. У нього щелепа відвисла.