– Що ви зі мною зробили? – видихнув він. Слова бездоганно злетіли з язика, ніби намистинки в низці.
– Один трюк, якого міс Реткліфф була б дуже рада навчитися, – відповів містер Ґонт. Він усміхнувся і поставив значок біля імені Слопі у себе на листку. Тоді глянув на великий підлоговий годинник, що вдоволено відраховував час у кутку. За п’ятнадцять перша. – Як же ти так швидко пішов зі школи? У когось можуть виникнути підозри?
– Ні. – З обличчя Слопі не сповзав зачудований вираз, і він намагався опустити погляд на власний рот, ніби міг побачити, як слова злітають з нього таким безпрецедентно гарним чином. – Я сказав місіс Девíз, що в мене болить живіт. Вона відправила мене до медсестри. Я сказав, що мені вже краще, але все одно трохи нудить. Та запитала, чи зможу я сам дійти додому, а я сказав, що так, нехай мене відпустять. – Слопі замовк. – Я прийшов, тому що заснув у кімнаті для самостійної роботи. Мені наснилося, що ви мене кличете.
– Саме так. – Містер Ґонт склав докупи свої химерно рівні пальці собі під підборіддям і всміхнувся хлопчикові. – Скажи мені: мамі сподобався той п’ютеровий чайничок, що ти їй купив?
Слопі на щоки набіг рум’янець, від чого вони стали нагадувати стару цеглину. Він уже почав було щось говорити, а тоді здався й опустив погляд собі на ноги.
Своїм найм’якішим, найдобрішим голосом містер Ґонт сказав:
– Ти залишив його собі, правда?
Слопі кивнув, не відриваючи погляду від своїх ступень. Він почувався присоромленим і збентеженим. Найгірше те, що він відчував жахливу журбу й скорботу: якимсь чудом містерові Ґонту вдалося розчинити той обридлий, ненависний ґудз у нього в голові… але що це дає? Тепер він надто соромиться, щоб говорити.
– І навіщо, скажи з ласки своєї, дванадцятирічному хлопчикові п’ютеровий чайничок?
Чуб Слопі, що кілька секунд тому підстрибував угору й униз, тепер метлявся з боку на бік, коли він хитав головою. Він не знав, навіщо дванадцятирічному хлопчикові п’ютеровий чайничок. Знав лише, що хотів залишити його собі. Він йому сподобався. Дуже… дуже… сподобався.
– …дотик, – пробурмотів він нарешті.
– Перепрошую? – запитав містер Ґонт, піднімаючи суцільну хвилясту брову.
– Кажу, мені подобається, який він на дотик!
– Слопі, Слопі, – заговорив містер Ґонт, обходячи касову стійку, – мені ти це не мусиш пояснювати. Я все знаю про таку особливість, яку люди називають «гордістю від володіння». Я зробив її наріжним каменем моєї кар’єри.
Слопі стривожено зіщулився, позадкувавши від містера Ґонта.
– Не чіпайте мене! Будь ласка, не треба!
– Слопі, я не маю жодного наміру торкатися тебе. Так само як не планую казати, щоб ти віддав чайничок матері. Він твій. Можеш робити з ним що завгодно. І взагалі, я вітаю твоє рішення залишити його собі.
– Ви… ви серйозно?
– Так! Авжеж, серйозно! Егоїстичні люди – щасливі люди. Я вірю в це всім серцем. Але, Слопі…
Слопі підняв голову й перелякано подивився на Ліленда Ґонта крізь звислу облямівку рудого волосся.
– Прийшов час тобі завершити оплату за нього.
– А! – На обличчі Слопі з’явився вираз повного полегшення. – Це ви через це хотіли, щоб я прийшов? Я вже думав, що, може…
Але він чи то не міг, чи то не смів завершити сказане. Він не був упевнений, чого містер Ґонт хоче.
– Так. Пам’ятаєш, з кого обіцяв пожартувати?
– Звичайно. З тренера Претта.
– Правильно. Цей жарт складатиметься з двох частин: тобі треба дещо десь покласти, а також дещо сказати тренерові Претту. І якщо ти чітко дотримуватимешся вказівок, чайничок назавжди залишиться твоїм.
– А можна, щоб я ще так говорив і далі? – бадьоро запитав Слопі. – Можна, щоб я ще завжди говорив не заїкаючись?
Містер Ґонт із жалем зітхнув.
– На жаль, Слопі, тільки-но ти вийдеш із моєї крамниці, ти станеш говорити так само, як і до того. Здається, у мене є якийсь пристрій проти заїкання в асортименті, але…
– Будь ласка! Будь ласка, містере Ґонт! Я все зроблю! Зроблю що завгодно кому завгодно! Я ненавиджу заїкатися!
– Я тебе розумію, але саме в цьому й проблема, бачиш? У мене дедалі швидше закінчуються розіграші, які потрібно влаштувати. Моя бальна книжка, якщо можна так висловитися, майже цілком заповнена. Тому ти не зміг би мені заплатити.
Слопі довго вагався, перш ніж наважився заговорити знову. Коли нарешті озвався, голос його був низький і боязкий.