Вони замовкли й помахали Розалі, коли та проїхала повз на старій синій «тойоті».
– Та давай, – підбадьорив Алан. – Не муч мене.
– Ну, – почала вона. – Думаю, питання було в тому, щоб нарешті зустріти правильного лікаря. – На щоки повільно насувався рум’янець.
– Ти про кого?
– Лікаря Ґонта, – сказала вона, нервово хихотнувши. – Лікаря Ліленда Ґонта.
– Ґонта! – Він ошелешено дивився на неї. – А як він стосується твоїх рук?
– Підвези мене до його крамниці, а я тобі по дорозі розповім.
Через п’ять хвилин (один із найпрекрасніших аспектів життя в Касл-Року, іноді думав Алан, – це те, що майже будь-що розташоване лише на відстані п’яти хвилин) він повернув на одне з косих місць стоянки перед «Необхідними речами». На вітрині висіла табличка, яку Алан уже бачив:
ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ.
Раптом Алан – який узагалі дотепер не замислювався про цю рису нової крамниці – подумав, що тримати заклад зачиненим, окрім як «за домовленістю», це капець який дивний спосіб вести бізнес у малому місті.
– Алане? – несміливо запитала Поллі. – Ти якийсь злий.
– Я не злий, – сказав він. – Чого мені злитися? Річ у тім, що я не знаю, як почуваюся. Напевно… – Він коротко реготнув, похитав головою і почав речення спочатку. – Напевно, як іноді говорив мій Тодд, «оголомшений». Шарлатанські ліки? Це просто не схоже на тебе, Поллі.
У неї одразу стиснулися губи, і коли Поллі повернулася в його бік, в очах було попередження.
– Я б не вживала слово «шарлатанські». Це слово залиш для французів і для… молитовних циліндрів із рекламок у «Видющому оці». Немає сенсу називати річ «шарлатанською», якщо вона працює, Алане. Думаєш, я помиляюся?
Він уже розкрив був рота – хоча й не певен, що сказати, – але вона продовжила, перш ніж він устиг відповісти.
– От глянь.
Вона простерла долоні під сонячні промені, що заливали лобове скло, а тоді кілька разів рвучко стиснула їх у кулаки й розтиснула.
– Гаразд. Погано дібрав слова. Я мав на…
– Так, я теж так вважаю. Дуже погано дібрані слова.
– Вибач.
Тоді Поллі обернулася до нього повністю, сидячи на місці, де раніше так часто сиділа Енні, у машині, що раніше була сімейною машиною Пенґборнів. «Чому я її досі не продав? – загадався Алан. – Я що, божевільний?»
Поллі ніжно поклала долоні зверху на Аланові.
– Ох, це перетворюється на дуже незручну розмову – ми ж ніколи не сваримося, і я не збираюся починати сьогодні. Сьогодні я поховала добру колежанку. Я не планую ще й гиркатися зі своїм коханим.
На обличчі Алана повільно засвітилась усмішка.
– То от хто я тепер? Твій коханий?
– Ну… мій друг. Принаймні так сказати можна?
Він обійняв її, трішки вражений з того, наскільки вони щойно були близькі до того, щоб обмінятися різкими словами. І не тому, що вона почувається зараз гірше, а тому, що їй краще.
– Кохана, ти можеш казати що завгодно. Я дуже тебе люблю.
– І ми не будемо сваритися, що б там не сталося.
Він цілком серйозно кивнув.
– Що б не сталося.
– Бо я тебе також кохаю, Алане.
Він поцілував її в щоку, тоді відпустив.
– Ану покажи мені ту казку, що він тобі дав.
– Не казку, а азку. І він мені її не дав, а позичив на пробний період. Саме тому я і тут – щоб купити її. Я ж казала тобі. Лише сподіваюся, що він не попросить усі гроші світу за це.
Алан знову подивився на табличку на вітрині, опущені жалюзі на дверях. Він подумав: «Дорога моя, боюся, саме цього він і захоче».
Йому все це не подобалося. Було важко відірвати очі від долонь Поллі під час похоронного богослужіння, коли вона без найменших зусиль маніпулювала застібкою на сумочці, пірнула всередину по «клінекс», а тоді застебнула її кінчиками пальців, замість того щоб незграбно сувати сумкою, аби зробити це великими пальцями, які зазвичай болять набагато менше. Він знав, що її рукам краще, але ця історія про магічний амулет – а саме до цього все й зводиться, якщо зняти з торта глазур, – змушує його добряче нервувати. Від неї на милю несе якоюсь аферою.
ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ.
Ні – за винятком кількох модних ресторанів, як-от «Моріс», він ніколи не бачив, щоб бізнес працював за домовленістю. Лише чіткий графік, відколи він прибув у Мейн. І в дев’яти випадках із десяти можна зайти просто з вулиці й отримати столик у «Морісі»… за винятком літнього сезону, звісно, коли там море туристів.