Але йому відповів інший голос, холодніший, який вона заледве впізнавала як власний: «Чи справді? Чи справді я його кохаю?»
– Добре, – сказала Поллі, стискаючи губи, й відсунулася від нього на сидінні. – Дякую за те, що наглядаєш, щоб усе було в моїх інтересах. Я іноді забуваю, наскільки мені потрібна людина, яка це робитиме. Я випишу йому чек.
– Поллі…
– Ні, Алане. Більше не потрібно розмов. Я більше не можу злитися на тебе сьогодні.
Вона відчинила двері й вилізла з машини одним гнучким рухом. Джемпер піднявся, відкриваючи на короткий час стегно, від якого забивало дух.
Алан почав вилазити зі свого боку, хотів спіймати її, поговорити, загладити це якось, пояснити, що він висловлює сумніви лише тому, що турбується за неї. А тоді знову зиркнув на годинник. За дев’ять хвилин третя. Навіть якщо прискориться, може пропустити Браяна Раска.
– Поговорю з тобою ввечері, – гукнув Алан із вікна.
– Добре, – відповіла вона. – Так і зроби, Алане.
Вона рушила прямо до дверей під навісом, не озираючись. Перш ніж дати задню передачу й виїхати на проїжджу частину, Алан почув теленькання срібного дзвоника.
– Міс Чалмерз! – радісно гукнув містер Ґонт і поставив маленьку позначку на листку біля касового апарата.
Він уже наближався до кінця списку: ім’я Поллі було передостаннє.
– Будь ласка… Поллі, – сказала вона.
– Вибачте. – Його усмішка поширшала. – Поллі.
Вона всміхнулася йому у відповідь, але вимушено. Тепер, опинившись тут, вона відчула гострий сум і злість через те, як вони з Аланом попрощалися. Раптом їй стало важко втриматися від плачу.
– Міс Чалмерз? Поллі? Ви зле почуваєтесь? – Ґонт підійшов до неї з-за стійки. – Ви якась бліда.
Його голос був сповнений щирого занепокоєння. «І Алан думає, ніби цей чоловік – шахрай, – подумала Поллі. – Якби ж він тільки міг бачити його зараз…»
– Мабуть, через сонце, – відповіла вона не зовсім рівним голосом. – Надворі так тепло.
– А тут прохолодно, – заспокійливо промовив він. – Ходімо, Поллі. Ходімо, присядете.
Він повів її, тримаючи руку біля її талії, але не торкаючись, до одного з тих червоних оксамитових крісел. Вона сіла, збивши коліна докупи.
– Так склалося, що я саме визирав у вікно, – сказав він, коли сів у кріслі поруч із нею і склав довгі долоні на колінах. – Мені здалося чи ви з шерифом сварилися?
– Та це пусте, – сказала вона, а тоді одна велика сльоза пролилася їй із куточка лівого ока й скотилася по щоці.
– Навпаки, – заперечив він. – Це дуже важливо.
Поллі здивовано подивилася на нього… і погляд бурштинових очей містера Ґонта захопив її. Вони й раніше були такого кольору? Вона не пригадувала точно. Знала лише, що коли дивилася в них, то відчувала, як уся бентега цього дня – похорон бідної Нетті, дурна сварка з Аланом – починає розчинятися.
– Це… це правда?
– Поллі, – м’яко промовив він. – Я думаю, все завершиться чудово. Якщо ви мені довірятимете. Довіряєте? Ви довіряєте мені?
– Так, – сказала Поллі, хоча щось усередині неї, щось далеке й слабке, лементувало безнадійним застереженням. – Я довіряю. Що б там Алан не говорив, я всім серцем вам довіряю.
– Що ж, гаразд, – сказав містер Ґонт. Він потягнувся й узяв долоню Поллі. Її обличчя на мить зморщилося від огиди, а тоді розслабилося до попереднього порожнього й замріяного виразу. – Усе гаразд. І знаєте, вашому другові шерифу нема потреби хвилюватися. Ваш особистий чек для мене наче золото.
Алан розумів, що запізниться, хіба ввімкне «світломузику» й причепить на дах. Цього йому не хотілося. Він хотів, щоб Браян Раск бачив не поліцейське авто, а лише трішечки пошарпаний універсал, схожий на той, що, напевно, водить його батько.
Було надто пізно під’їжджати під школу, бо на той час учні вже вийдуть звідти. Алан натомість зупинився на перехресті Мейн і Скул-стріт. Це логічний шлях для Браяна. Аланові залишалося сподіватися, що сьогодні логіка спрацює хоч десь.
Він вийшов, сперся на бампер універсала та обмацав кишені у пошуках жуйки. Саме розгортав її, коли о третій дня почув дзвінок з боку школи, сонний і далекий у теплому повітрі.
Алан вирішив, що побалакає з містером Лілендом Ґонтом з Акрона, штат Огайо, тільки-но закінчить із Браяном Раском, і байдуже, призначена в нього зустріч у «Необхідних речах» чи ні… і тут же так само неочікувано передумав. Спершу він подзвонить в Оґасту, нехай перевірять ім’я Ґонта в списку шахраїв. Якщо його там не буде, вони можуть надіслати ім’я на комп’ютер із системою особових справ «ЛОЗ» у Вашингтоні (на думку Алана, «ЛОЗ» – одна з небагатьох хороших речей, які Ніксон зробив за час своєї каденції).