Невисока дівчинка в окулярах та з великими брекетами відвернулася від плаката клубу позашкільної діяльності, який була розглядала, і з цікавістю подивилася на Саллі.
– А ти на що витріщилася, Ірвайно? – запитала Саллі.
Ірвайна кліпнула.
– Я ні-чого, міз Рет-Кліфф.
– То йди прогуляйся деінде, – гаркнула Саллі. – Заняття скінчилися, сама знаєш.
Ірвайна чкурнула коридором, один раз непевно й підозріло зиркнувши через плече.
Саллі відчинила двері учительської та ввійшла. Конверт, який тримала в руці, вона знайшла саме там, де містер Ґонт і сказав, за сміттєвими урнами позаду дверей їдальні. Вона самотужки написала на ньому ім’я містера Джуетта.
Вона ще раз швидко озирнулася через плече, щоб упевнитися, що та мала курва Еліс Теннер не збирається заходити. Тоді відчинила двері внутрішнього кабінету, побігла через кімнату і поклала манільський конверт Френкові Джуетту на стіл. Тепер залишилося ще дещо.
Саллі висунула верхню шухляду стола і дістала пару важких ножиць. Нахилилась і смикнула нижню ліву шухляду. Та була зачинена. Містер Ґонт її попередив, що таке може бути. Саллі глипнула через двері в зовнішнє приміщення учительської, побачила, що там досі нікого, двері в коридор зачинені. Добре. Чудово. Саллі увіпхнула кінці ножиць у щілину вгорі шухляди й щосили натиснула ними. Тріснуло дерево, і Саллі відчула, як її соски химерно й приємно затвердівають. Весело. Страшно, але весело.
Вона знову запхала ножиці всередину – цього разу кінці проникли глибше – і знову натиснула. Замок зламався, і шухляда викотилася на рейках, відкриваючи внутрішній уміст. У Саллі аж щелепа відвисла від приголомшливої несподіванки. Тоді вона захихотіла – видихуваними, здавленими звуками, що більше скидалися на крики, ніж на сміх.
– Ой, містере Джуетт! Ну ви й пустунчик!
У шухляді лежав стос грубих журналів, і «Пустунчик», власне, й писалося на верхньому. На розмитому зображенні на обкладинці був хлопчик приблизно дев’яти років. На ньому був мотоциклетний кашкет у стилі 50-х і більше нічого.
Саллі полізла в шухляду і витягнула журнали, яких було з десяток, а то й більше. «Веселі дітки», «Голі красунчики», «Розваги на природі», «Світ ферми Боббі». Вона розгорнула один і не могла повірити в те, що бачить. Звідки такі речі беруться? Вони точно не з магазину, навіть не з найвищої полиці (про яку преподобний Роуз іноді проповідує в церкві), де є табличка «ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ЛИШЕ З ВІСІМНАДЦЯТИ РОКІВ».
Раптом у неї в голові заговорив добре відомий голос: «Поквапся, Саллі. Засідання майже скінчилося, а ти ж не хочеш, щоб тебе спіймали, чи не так?»
А тоді до цього долучився ще один голос, жіночий. Саллі майже впізнавала чий. Почути цей другий голос було наче говорити з кимсь телефоном, коли тлом на іншому кінці дроту говорить інша людина.
«Не просто чесна, – промовив другий голос. – Вона навіть божественна».
Саллі вимкнула другий голос і зробила те, про що просив містер Ґонт – розкидала брудні журнали по всьому кабінету містера Джуетта. Тоді поклала ножиці на місце й швидко вийшла з кімнати, зачиняючи її за собою. Вона відчинила двері з учительської й зиркнула назовні. Нікого… але голоси з кабінету № 6 тепер гучніші, і люди сміються. Вони дійсно вже закінчують, засідання вийшло незвично коротке.
«Дякувати Богові за містера Ґонта!» – подумала вона й вислизнула в коридор. Саллі майже дійшла до дверей виходу, коли почула, як вони виходять із кабінету позаду неї. Саллі не озирнулася. Вона раптом усвідомила, що протягом останніх п’яти хвилин узагалі не думала про містера Лестера Придурка Претта і почувалася цілком непогано. Подумала, що, мабуть, піде додому і приготує собі прекрасну ванну з піною, залізе в неї зі своєю чарівною скалкою і наступні дві години взагалі не думатиме про містера Лестера Придурка Претта, як же приємно це буде! Так, саме так! Так, сам…
Що ти там зробила? Що було в тому конверті? Хто його поклав там, за їдальнею? Коли? І, найважливіше, Саллі, що ти там влаштувала?
На мить вона спинилася, відчуваючи, як дрібні краплинки поту виступають на лобі й у западинах скронь. Очі округлилися й набрали зляканого виразу, ніби в загнаного зайця. Тоді вони звузилися, і Саллі пішла далі. На ній були слакси, які дивно й химерно терлися, через що вона згадувала часті облизування з Лестером.
«Мені однаково, що я зробила, – подумала вона. – І взагалі, я сподіваюся, що це щось дійсно зле. Він заслуговує на злий жарт, коли зовні схожий на містера Везербі, але тримає в себе всі ті гидотні журнали. Сподіваюся, він задихнеться, коли зайде до себе в кабінет».