Але він бачив, що лежить у кошику велосипеда: холодильник «Плеймейт».
– Усе зрозуміло? – запитав Ґонт у Поллі, що тримала в руках конверт.
– Так, я… я розумію. Так.
Але її сонне обличчя світилося тривогою.
– Здається, ви не раді.
– Ну… я…
– Такі речі, як азка, не завжди добре працюють у нещасливих людей, – сказав Ґонт.
Він показав на маленький випин, де срібна кулька лежала на її шкірі, і Поллі знову відчула, ніби щось усередині амулета дивним чином звивається. Водночас жахливі судоми болю охопили її долоні, розходячись ніби мережа безжальних сталевих гаків. Поллі голосно застогнала.
Містер Ґонт зігнув палець, яким показував на азку, й поманив. Вона знову відчула рух у кульці, цього разу відчутніший, і біль щез.
– Ви ж не хочете, щоб усе було як раніше, так, Поллі? – запитав містер Ґонт шовковим голосом.
– Ні! – викрикнула вона. Груди швидко здіймалися й опускалися. Долоні почали виконувати ошалілі рухи, ніби мили одна одну, і вона не відривала переляканих очей від його. – Будь ласка, ні!
– Бо справи з поганих можуть стати ще гіршими, правда?
– Так! Так, можуть!
– І ніхто вас не зрозуміє, правда? Навіть шериф. Він не розуміє, як це – лежати без сну о другій ночі, коли долоні палають пекельним вогнем, правда?
Поллі похитала головою й заплакала.
– Робіть як я кажу, і вам більше не доведеться так прокидатися, Поллі. І ще дещо: робіть як я кажу, і якщо хтось у Касл-Року дізнається, що ваша дитина згоріла живцем у квартирі в Сан-Франциско, то не від мене.
Поллі видала хрипкий розпачливий крик – крик жінки в безнадійно чіпких обіймах болісного жаху.
Містер Ґонт усміхнувся.
– Пекло буває різних видів, чи не так, Поллі?
– Звідки ви про нього знаєте? – прошепотіла вона. – Ніхто не знає. Навіть Алан. Я розповіла Аланові…
– Я знаю, бо знати – це моя справа. А його – підозрювати, Поллі. Алан так і не повірив у те, що ви розповіли.
– Він сказав…
– Упевнений, він наговорив багато всілякого різного, але він вам так і не повірив. Жінка, яку ви найняли нянею, була наркоманкою, правда? Це не ваша провина, але, звісно, все, що призвело до цієї ситуації, було питанням особистого вибору, правда, Поллі? Вашого вибору. Юнка, яку ви найняли дивитися за Келтоном, відрубилась і впустила цигарку – або, може, косяк – у відро для сміття. Саме її палець натиснув на гачок, можна сказати, але пістолет був заряджений через вашу гордість, вашу незмогу зігнути шию перед батьками та іншими гарними людьми Касл-Рока.
Поллі ридала дедалі сильніше.
– Однак чи не має молода жінка права на власну гордість? – м’яко запитав містер Ґонт. – Коли все інше втрачено, чи не має вона зовсім трішки права на це, на монету, без якої її гаманець зовсім порожній?
Поллі підняла заплакане зухвале обличчя.
– Я думала, що це моя справа, – сказала вона. – І досі так вважаю. Якщо це гордість, то й що з того?
– Так, – заспокоїв її він. – Говорите як справжня бійчиня… але вони би прийняли вас назад, чи не так? Ваші мама з татом? Мабуть, це було б неприємно, особливо через дитину, що завжди нагадуватиме їм, особливо через язики, що постійно ляскають у таких гарних тихих заводях, як оця… але це було б можливо.
– Так, і я б кожен день силкувалася забратися з-під маминого ковпака! – гаркнула Поллі лютим бридким голосом, майже зовсім не схожим на її звичайний тон.
– Так, – промовив містер Ґонт тим же заспокійливим голосом. – Тож ви залишилися там. У вас були Келтон і ваша гордість. А коли Келтон помер, гордість залишилася… правда?
Поллі заверещала від горя й страждання, а тоді заховала мокре обличчя в долоні.
– Болить гірше, ніж руки, правда? – запитав Ґонт.
Поллі кивнула, не прибираючи долонь.
Містер Ґонт заклав огидні довгі пальці собі за голову і заговорив тоном людини, що виголошує надгробну промову:
– Людство! Таке благородне! Таке охоче пожертвувати собою заради ближнього!
– Припиніть! – простогнала вона. – Можете припинити?
– Це таємниця, правда, Патриціє?
– Так.
Він торкнувся її лоба. Поллі здавлено охнула, проте не відсахнулася.
– Це одні з дверей у пекло, які ви б воліли тримати замкненими, правда?
Вона кивнула, не відриваючи очей від обличчя.
– Тоді робіть як я кажу, Поллі, – прошепотів він. Він забрав одну долоню від обличчя й почав її гладити. – Робіть як я кажу і тримайте рот на замку.