Алан з одного боку відкрутив кришку й зазирнув у холодильник. Той був ущерть заповнений бейсбольними картками: «Топпс», «Флір», «Донрасс».
– Це мої обмінні картки. Я майже завжди ношу їх із собою, – сказав Браян.
– Ти… носиш їх із собою.
– Так, сер.
– Навіщо, Браяне? Навіщо тобі всюди їздити з холодильником з бейсбольними картками?
– Я ж вам сказав: вони на обмін. Ніколи не знаєш, коли вдасться з кимсь обмінятися на щось круте. Я досі шукаю картку Джо Фоя – він був у складі команди під час «Неймовірної мрії» сезону 67-го – і Майка Ґрінвела, картку новачка. Алігатор, як його називали, – мій улюблений гравець.
І тепер Аланові здалося, що він побачив в очах у хлопця слабкий, короткочасний проблиск задоволення, ледь не чув, як телепатичний голос повторює: «Намахав! Намахав!» Але, звісно, це він сам, це лише його злість кривляє хлопчиків голос.
Справді?
Ну а що ти взагалі очікував побачити в холодильнику? Купу каміння з прикріпленими записками? Ти дійсно думав, що він їде, щоб учинити те саме в іншому будинку?
Так, визнав він. Частково він думав саме про це. Браян Раск, маленький жах Касл-Рока. Скажений каменомет. І найгірше ось що: він був майже цілком упевнений, що Браян Раск знає, що діється в його, Алановій голові.
«Намахав! Намахав тебе, шерифе!»
– Браяне, будь ласка, розкажи, що тут відбувається. Якщо знаєш, прошу, розкажи.
Браян закрив кришку холодильника й промовчав. Пластик м’яко клацнув у ледачому осінньому дні.
– Не розповіси?
Браян повільно кивнув. Маючи на увазі, подумав, Алан, що так, він не може розповісти.
– Скажи мені хоча б одне: ти наляканий? Ти боїшся, Браяне?
Браян кивнув удруге, так само повільно.
– Скажи мені, чого ти боїшся, синку. Можливо, я зможу з цим розібратися. – Пальцем він легенько постукав по значку на лівому боці форменої сорочки. – Думаю, саме за це мені й платять, щоб я всюди носив цю зірку. Бо іноді я здатен розібратися зі страшними речами.
– Я… – почав Браян, але зненацька з вищанням ожило поліцейське радіо, яке Алан установив під приладовою панеллю універсала «Таун енд Кантрі» три-чотири роки тому.
– Машина-один, машина-один, я база. Як чуєте? Прийом?
Браян відірвав погляд від Аланових очей. Він обернувся в бік універсала й голосу Шили Бріґгем – голосу влади, голосу поліції. Алан зрозумів, що, навіть якщо хлопець був за крок до того, щоб щось йому розповісти (і, можливо, то було просто видавання бажаного за дійсне – так вважати), зараз це бажання щезло. Обличчя хлопця закрилося, як мушля молюска.
– Іди додому, Браяне. Ми ще поговоримо про цей… про цей твій сон… трішки пізніше. Добре?
– Так, сер, – відповів Браян. – Мабуть, так.
– А тим часом можеш подумати про те, що я тобі сказав: більша частина роботи шерифа – це проганяти страшні речі.
– Я мушу йти додому, шерифе. Якщо мене довго не буде вдома, мама злитиметься.
Алан кивнув.
– Ну, цього нам не потрібно. Іди, Браяне.
Він провів хлопця поглядом. Браян опустив голову, і знову здалося: він не стільки їде на велосипеді, скільки насилу тягнеться з ним між ногами. Щось тут неправильно, настільки неправильно, що потреба дізнатися, що сталося з Вілмою та Нетті, стала другорядною порівняно з тим, щоб дізнатися, звідки отой змучений, загнаний вираз на обличчі дитини.
Жінки, врешті-решт, померли й поховані. Браян Раск іще живий.
Алан підійшов до пошарпаного універсала, який треба було продати рік тому, нахилився, взяв мікрофон рації й затиснув кнопку передачі.
– Так, Шило, це машина-один. Чую добре. Прийом?
– Телефонував Генрі Пейтон, Алане, – повідомила Шила. – Просив передати, що це щось термінове. Хоче, щоб я перемкнула його на тебе. Десять-чотири?
– Уперед, – сказав Алан. Він відчув, як прискорюється пульс.
– Це може зайняти кілька хвилин, десять-чотири?
– Нічого. Я буду на місці. Машина-один, на місці.
Він сперся збоку на машину в рябій тіні, тримаючи мікрофон у руці, очікуючи, що ж такого важливого може бути в житті Генрі Пейтона.
Коли Поллі дісталася додому, було двадцять хвилин по третій, і її ніби розривало між двома напрямками. З одного боку, вона відчувала глибоке пульсування потреби взятися за завдання, яке їй дав містер Ґонт (їй не подобалося називати це його словом «розіграш», бо Поллі Чалмерз не якась бешкетниця), щоб виконати його і щоб азка нарешті належала їй. Те, що торгівля не закінчилася, доки містер Ґонт так не сказав, навіть не спадало їй на думку.
З іншого боку, вона відчувала глибоке пульсування потреби зв’язатися з Аланом, щоб чітко розповісти йому, що сталось… або принаймні те, що вона пам’ятає. Що їй таки вдалося запам’ятати (воно сповнювало соромом і ницим страхом, але вона це добре запам’ятала), то це ось: містер Ліленд Ґонт ненавидить коханого чоловіка Поллі і містер Ґонт робить щось – щось – дуже неправильне. Алан має знати. Навіть якщо азка припинить працювати, він мусить знати.