– Ні. Мабуть, я не можу зараз із тобою бачитись, Алане.
– Та ні. Ні, ти можеш. І ми побачимося. Я буду…
Тут увірвався голос Генрі Пейтона: «І взагалі, може, зроби це зараз же, поки він весь не рознервувався й не вирішив відвідати родичів у якомусь Застум-Сіті, Південна Дакота?»
– Ти будеш що? – запитала вона. – Що ти будеш?
– Я дещо згадав щойно, – повільно промовив Алан.
– Ага, згадав? Про лист, який ти написав на початку вересня, Алане? Лист у Сан-Франциско?
– Я не розумію, про що ти, Поллі. Я не можу приїхати зараз, бо тут прорив в… одній іншій справі. Але пізніше…
Вона заговорила до нього крізь потік схлипів, через які слова мали б бути незрозумілими, але ні.
– Ти не розумієш, Алане? Нема більше ніякого «пізніше», уже нема. Ти…
– Поллі, будь ласка…
– Ні! Просто дай мені спокій! Облиш мене, ти шпигунистий, настирливий сучий потрох!
Біньк!
І от уже Алан знову слухає гул відкритої телефонної лінії. Він роззирнувся по перехрестю Мейн і Скул, ніби не знав, де перебуває і як сюди потрапив. В очах світився відсутній збентежений вираз, який часто можна побачити в очах бійців за кілька секунд до того, як під ними підломлюються коліна й тіла розпластуються на полотні для довгого зимового сну.
Як це сталося? І як це сталося так швидко?
Він не мав ані найменшого поняття. Здавалося, за останні два тижні все місто трішки зсунулося розумом… і тепер ще й Поллі цим заразилася.
Біньк!
– Ем… шерифе? – То заговорила Шила, і з її притихлого, обережного тону Алан розумів, що принаймні частину їхньої з Поллі розмови вона почула. – Алане, ти тут? Прийом?
Алан відчув раптове, неймовірно могутнє бажання видерти мікрофон із гнізда й пожбурити в кущі за тротуаром. А тоді поїхати геть. Куди завгодно. Просто припинити думати про все й поїхати назустріч сонцю.
Натомість він зібрав усі можливі сили й змусив себе думати про Г’ю Пріста. Ось що йому треба робити, бо зараз здавалося, ніби є вірогідність, що саме Г’ю спричинив смерті обох жінок. Зараз потрібно розбиратися з Г’ю, а не з Поллі… і в цій думці він пізнав величезне приховане полегшення.
Алан натиснув кнопку «ПЕРЕДАЧА».
– Тут, Шило. Десять-чотири.
– Алане, здається, я втратила зв’язок із Поллі. Я… ем… я не хотіла слухати, але…
– Усе нормально. Ми закінчили. – (У цих словах було щось жахливе, але він відмовлявся зараз про це думати.) – Хто там зараз є з тобою? Десять-чотири?
– Джон під’їжджає, – сказала Шила з очевидним полегшенням від зміни теми. – Клат на патрулі. Біля Касл-В’ю, відповідно до його останнього десять-двадцять.
– Окей.
На поверхню розуму спробувало здійнятись обличчя Поллі, просякнуте невідомим гнівом. Алан змусив його зникнути, зосереджуючись знову на Г’ю Прістові. Але на одну страшну секунду він узагалі не бачив облич – лише огидну порожнечу.
– Алане? Ти там? Десять-чотири?
– Так. Так, тут. Зв’яжися з Клатом, передай, щоб вирушав до будинку Г’ю Пріста, що в кінці Касл-Гілл-роуд. Він упізнає те місце. Думаю, Г’ю на роботі, але якщо в нього вихідний, нехай Клат прийме його й привезе на допит. Десять-чотири?
– Десять-чотири, Алане.
– Нехай діє з особливою обережністю. Скажи, що Г’ю потрібен для допиту щодо загибелі Нетті Кобб та Вілми Джерзик. Решту пробілів він сам зрозуміє. Десять-чотири.
– Ой! – Вигук звучав одночасно стривожено і збуджено. – Десять-чотири, шерифе.
– Я їду на автопарк. Думаю, там і знайду Г’ю. Десять-чотири, кінець зв’язку.
Повісивши мікрофон (здавалося, ніби він його років чотири протримав), Алан подумав: «Якби ти розповів Поллі те, що тільки-но доніс Шилі, ситуація, в якій опинився, могла б бути не такою неприємною».
Або не могла б – як він може щось таке говорити, якщо не знає, що це за ситуація? Поллі звинуватила його в настирливості… шпигунстві. Це досить загальні звинувачення, цілі обшири непозначених територій. Крім того, було ще дещо. Сказати диспетчерці, щоб та організувала затримання людини, – частина його роботи. Так само як повідомити поліцейському в полі, що людина, за якою він виїжджає, може бути небезпечною. Передавати ту ж інформацію своїй коханій через телефонне чи радіопідключення – зовсім інша річ. Він учинив правильно, і він це знав.
Це, однак, не приглушило біль у серці, тож Алан знову спробував зосередитися на роботі, що чекає попереду: знайти Г’ю Пріста, прийняти його, якщо потрібно, знайти йому довбаного адвоката і запитати, навіщо він загнав штопор у груди песика Нетті, Рейдера.
На якусь мить це спрацювало, але коли Алан завів двигун універсала й від’їхав від тротуару, у голові він усе одно бачив обличчя Поллі – не Г’ю.