Розділ сімнадцятий
Приблизно в той же час, коли Алан тримав курс на інший бік міста, щоб заарештувати Г’ю Пріста, Генрі Бофорт стояв у себе на під’їзній доріжці й дивився на «тандерберд». Записку, яка лежала під двірником лобового скла, він тримав у руці. Збитки, що їх якийсь скурвий виродок завдав шинам, серйозні, але шини можна замінити. А от від подряпини, яку той зробив уздовж правого борту, у Генрі реально пригорала дупа.
Він знову подивився на записку й зачитав уголос.
– «Спробуй ще хоч раз перечити мені та не віддавати ключі від машини, жабоїде паскудний!»
Кому він недавно перечив? Ой, та багатьом. Рідко траплявся вечір, коли не доводилося перечити хоч комусь, як по правді. Але перечити і лишати собі ключі від машини на дошці за баром? Лише один такий останнім часом трапився.
Лише один.
– Курвий ти сину, – м’яким замисленим голосом промовив власник і керівник «Захмеленого тигра». – Тупий ти здурілий, блядь, курвий син.
Він подумав, чи не повернутися в будинок і дістати свою рушницю на оленя, але спам’ятався. «Тигр» йому по дорозі, а під барною стійкою там у нього є досить особлива коробка. Всередині лежить двоствольний «вінчестер», зрізаний до колін. Він тримає його там, відколи кілька років тому той тупоголовий Туз Меррілл спробував обікрасти його. Це дуже незаконна зброя, і Генрі нею ще ніколи не користувався.
Він подумав, що, можливо, скористається сьогодні.
Генрі торкнувся огидної подряпини, яку Г’ю залишив на боці «т-берда», тоді зім’яв записку й викинув. Біллі Таппер, напевно, вже у «Тигрі», підмітає підлогу й відпуцовує пивні крани. Генрі візьме обріз, а тоді позичить у Біллі «понтіак». У нього сьогодні накльовується невелике полювання на мудака.
Генрі фицнув зім’яту записку в траву.
– Ти знову нажерся тих таблеток дурноти, Г’ю, але я тобі гарантую, після цього дня ти їх більше не вживатимеш. – Він востаннє торкнувся подряпини. Ніколи ще за своє життя він так не лютував. – Я це тобі, блядь, га-ран-ту-ю.
Генрі швидким темпом вирушив до «Захмеленого тигра».
У процесі розпатрування спальні Джорджа Т. Нельсона Френк Джуетт натрапив на пів унції кокаїну під матрацом двоспального ліжка. Він спустив порошок в унітаз, і поки дивився, як той кружляє, живіт ухопила раптова судома. Він почав розстібати штани, а тоді натомість повернувся в розгардіяш спальні. Френкові здавалося, що він зовсім здурів, але це його більше не хвилювало. Скаженим не потрібно думати про майбутнє. У божевільних майбутнє має вкрай низький пріоритет.
Однією з поки незайманих речей у спальні Джорджа Т. Нельсона виявилася картина на стіні. То була фотографія якоїсь бабусі. Вона була в дорогій золотій рамці, що натякало на святенницьку матусю Джорджа Т. Нельсона. Шлунок знову скрутила судома. Френк зняв фотографію зі стіни й поклав на підлогу. Тоді розстебнув штани, обережно присів над нею й зробив те, що здавалося природним.
Це був апогей того, що на цю мить перетворилося на дуже поганий день.
Ленні Партрідж, найстаріший мешканець Касл-Рока і власник костура від «Бостон Пост», який раніше належав тітці Евві Чалмерз, також водив одну з найстаріших машин у Касл-Року. «Шевроле бел-ейр» 1966-го, колись білу. Тепер авто було загального брудно-ніякого кольору – можна назвати його сірим ґрунтової дороги. Воно було в не дуже гарній формі. Скло в задньому вікні вже кілька років тому було замінене на універсальний пластик, пороги так сильно проіржавіли, що, їдучи, Ленні міг крізь складне мереживо корозії бачити дорожнє покриття, а вихлопна труба звисала, ніби гнила рука чоловіка, що помер у сухому кліматі. Крім того, в машині не було сальників. Коли Ленні вів «бел-ейр», то розносив величезні хмари духмяного блакитного диму, а поля, які він проминав на щоденному шляху в місто, мали вигляд, ніби щойно їх обсипав паракватом якийсь авіатор-убивця. «Шеві» зжирав три (іноді чотири) кварти мастила на день. Такий екстравагантний апетит зовсім не хвилював Ленні. Він купував у Сонні Джекетта відпрацьоване мастило «Даймонд» в економтарі на п’ять галонів і завжди слідкував, щоб Сонні відняв десять відсотків ціни… за його знижкою «Золотого старожила». А оскільки останні десять років він не їздив «бел-ейром» на швидкості більшій ніж тридцять п’ять миль за годину, мабуть, авто проживе довше, ніж сам Ленні.
Поки Генрі Бофорт виходив на дорогу до «Захмеленого тигра» на іншому боці Олов’яного моста, майже за п’ять миль звідси, Ленні кермував своїм проіржавілим «бел-ейром» по верхівці Касл-Гіллу.