Посеред дороги стояв чоловік із руками, піднятими у величному жесті зупинки. Чоловік був із голими грудьми та босий. На ньому були лише штани хакі з розстебнутою ширінкою, а навколо шиї – поїдений міллю шматок хутра.
Серце Ленні, задихаючись, високо стрибнуло в сухорлявих грудях, і він обома ногами, взутими в пару високих кедів, що вже ледь трималися купи, влупив по педалі гальма. Та з неземним стогоном утонула ледь не до самого дна, і «бел-ейр» урешті зупинився менш ніж за три фути до чоловіка, у якому Ленні впізнав Г’ю Пріста. Г’ю навіть не здригнувся. Коли авто зупинилося, він швидко оббіг його до водійських дверцят, де Ленні притискав долоню до термофутболки, хапав ротом повітря й роздумував, чи це не остання його зупинка серця.
– Г’ю! – видихнув він. – Якої дідькової мами ти робиш? Я тебе чуть не переїхав! Я…
Г’ю відчинив водійські дверцята й нахилився всередину. Хутряне боа в нього на шиї зависло в Ленні біля обличчя, і той подався назад. Річ скидалася на напівгнилий лисячий хвіст, у якого на шкурі не вистачало значних жмутків шерсті. І пахнув він досить зле.
Г’ю схопив Ленні за ремінці комбінезону й витягнув з машини. Ленні зміг лише клекотнути від страху й люті.
– Вибачай, діду, – промовив Г’ю відсутнім голосом людини, у якої гірші проблеми, ніж ця. – Мені треба твою машину. Моя трохи не в настрої.
– Ти не можеш…
Але Г’ю, цілком очевидно, міг. Він кинув Ленні на дорогу, ніби мішок зі щурами. Коли старий бухнувся на землю, почувся чіткий хрусткий звук, і його кректання обернулися жалібними, завивальними криками болю. Він зламав ключицю і два ребра.
Не зважаючи на нього, Г’ю всівся за кермо «шеві», затраснув двері й до підлоги затиснув педаль газу. Двигун скрикнув від подиву, і з обвислої вихлопної повалувала блакитна мряка масляного диму. Він уже спускався з пагорба на швидкості за п’ятдесят, коли Ленні взагалі спромігся перекотитися на спину.
Енді Клаттербак повернув на Касл-Гілл-роуд приблизно о 15:35. Він проїхав повз стару мастильну ненажеру Ленні Партріджа, що їхала у зворотному напрямку, але не звернув на це особливої уваги. Голова в Клата була цілком забита Г’ю Прістом, а старий поіржавілий «бел-ейр» він сприйняв лише як частину ландшафту.
Клат і гадки не мав про те, як і чому Г’ю може бути замішаний у смертях Вілми й Нетті, це не відігравало ролі. Він просто пішак і виконує свою роль. Питаннями «чому» і «як» нехай переймаються інші, і сьогодні він збіса тішився, що в цей день не йому доводиться про це думати. Він знав, що Г’ю – клятий п’янчуга, який з роками не кращає. Чоловік його штибу здатний на що завгодно… особливо коли добряче присів на стакан.
«Він, напевно, на роботі», – подумав Клат, але, наблизившись до розхнябаної халупи, яку Г’ю називає домом, усе одно відстебнув ремінець на табельному револьвері. За мить він побачив, як сонце відбивається зайчиками від скла й хрому на під’їзній доріжці Г’ю, і його нерви напнулись аж до гулу, ніби телефонні дроти від вітрюгана. Машина Г’ю на місці, а якщо автомобіль стоїть у чоловіка вдома, то й чоловік зазвичай теж на місці. Отака проста істина життя містечок.
Коли Г’ю пішки зійшов зі своєї під’їзної доріжки, то повернув праворуч, геть від міста, у бік Касл-Гіллу. Якби Клат подивився в тому напрямку, то побачив би, як на м’якому узбіччі лежить Ленні Партрідж і дриґається, ніби курча, що купається в поросі; але він туди не подивився. Усе, на чому зосередився Клат, – це будинок Г’ю. Слабкі, пташині крики Ленні долинули Клатові в праве вухо, пройшли крізь мозок, не викликаючи жодної тривоги, і вийшли з лівого вуха.
Перш ніж виходити з автомобіля, Клат дістав пістолет.
Вільямові Тапперу було тільки дев’ятнадцять, і йому не світила стипендія Родса, але вистачало кебети налякатися поведінки Генрі, коли той зайшов у «Тигр» за двадцять хвилин четверта в останній реальний день існування Касл-Рока. Також йому вистачило розуму не відмовляти Генрі в послузі й віддати ключі від «понтіака». У такому настрої Генрі (за звичних обставин – найкращий шеф, який будь-коли був у Біллі) просто вирубив би його і сам забрав їх.
Тож уперше – і, мабуть, єдиний раз – у своєму житті Біллі спробував скористатися обманом.
– Генрі, – невпевнено промовив він, – здається, тобі б не завадило випити. Та й мені б не завадило. Може, я наллю нам обом по чарці, перш ніж ти підеш?
Генрі зник за барною стійкою. Біллі чув, як він там порпається й лається собі під ніс. Нарешті він підвівся, тримаючи в руках прямокутну дерев’яну коробку з невеличким висячим замком. Він поставив коробку на стійку й почав добирати ключ із в’язки, яку носив на поясі.