– Та здається. Діку, можна скористатися твоїм телефоном?
– Звичайно.
Алан просидів за столом Діка цілу хвилину, пітніючи до темних плям під пахвами форменої сорочки й вислуховуючи, як раз за разом дзвонить телефон у будинку Поллі. Нарешті він опустив слухавку на апарат.
Він вийшов із кабінету повільно, опустивши голову. Дік саме замикав двері сараю з динамітом, а коли обернувся до Алана, то обличчя в нього було понуре й невеселе.
– Десь усередині Г’ю Пріста був добрий чоловік. Алане, Богом клянуся, був. І часто той чоловік виступав назовні. Я вже таке бачив. Частіше, ніж більшість людей думає. Із Г’ю… – Він стенув плечима. – Ага. Фіг там.
Алан кивнув.
– Усе добре, Алане? Якось дивно виглядаєш.
– Усе гаразд, – відказав Алан, злегка всміхнувшись.
Але це правда: він дійсно дивно виглядає. І Поллі. І Г’ю. І Браян Раск. Здається, сьогодні всі дивно виглядають.
– Може, води чи холодного чаю? У мене є.
– Дякую, але мушу йти.
– Добре. Дай знати, чим усе закінчиться.
Цього Алан пообіцяти не міг, але в глибинах шлунка його мучило неприємне відчуття, що Дік сам про це прочитає за день-два. Або по телевізору побачить.
Старий «шеві бел-ейр» Ленні Партріджа заїхав на одне зі скошених місць стоянки перед «Необхідними речами» близько четвертої, і цей герой дня вийшов із машини. Ширінка Г’ю так і залишалася незастебнутою, а на шиї досі висів лисячий хвіст. Він перетнув тротуар, босими ногами ляпаючи по гарячому бетоні, й відчинив двері. Над головою теленькнув маленький срібний дзвінок.
Єдиний, хто це побачив, був Чарлі Фортін. Він стояв у дверях «Вестерн Авто» й курив свою смердючу самокрутку.
– Старий Г’ю нарешті звар’ював, – промовив Чарлі сам до себе.
Усередині містер Ґонт дивився на старого Г’ю з приємною вичікувальною усмішечкою… ніби босі гологруді чоловіки з поїденими міллю лисячими хвостами на шиї заходять у цю крамницю чи не щодня. Містер Ґонт поставив маленьку позначку на листку біля касового апарата. Останню.
– У мене проблеми, – сказав Г’ю, наближаючись до містера Ґонта. Очі в нього кидалися в різні боки в очницях, ніби в пінбольному автоматі. – Цього разу в мене реальна жопа.
– Знаю, – промовив містер Ґонт своїм найбільш умиротворним голосом.
– Чомусь подумав, що прийти потрібно саме сюди. Не знаю… ви мені постійно снитеся. Я… я більше не знаю, куди йти.
– Це саме те місце, Г’ю.
– Він порізав мені шини, – прошепотів Г’ю. – Бофорт, урод, той, що власник «Захмеленого тигра». Залишив записку: «Ти знаєш, що я зроблю наступного разу, Г’юберте» – так там було написано. Я знаю, що це означає. Ще й як знаю. – Одне брудне ручище погладило злиденне хутро, і на обличчі в нього виник вираз обожнювання. Він би здавався дурним, якби не був настільки щирим. – Мій прекрасний, мій прекрасний хвостик.
– Мабуть, потрібно про нього подбати, – вдумливо запропонував містер Ґонт, – поки він не подбав про вас. Знаю, це звучить трохи… ну… занадто… але якщо зважати на…
– Так! Так! Це саме те, що мені треба зробити!
– Думаю, в мене є підхожа для цього річ, – промовив містер Ґонт.
Він нахилився, а коли випростався, то в лівиці тримав самозарядний пістолет. Посунув його по скляній верхівці шафи.
– Повністю заряджений.
Г’ю взяв зброю. Коли міцна важкість пістолета заповнила долоню, збентеження знесло, як дим вітром. Він відчував запах мастила, ледь чутний і духмяний.
– Я… я забув удома гаманець, – сказав він.
– Ой, та не треба таким перейматися, – сказав йому містер Ґонт. – Г’ю, ми в «Необхідних речах» страхуємо речі, які продаємо. – Раптом його обличчя набуло різких рис. Губи піднялися понад зубами, очі спалахнули. – Іди за ним! – скрикнув він низьким жорстким голосом. – Іди і замочи виродка, який хоче знищити те, що належить тобі! Іди за ним, Г’ю! Захисти себе! Захисти свою власність!
Г’ю раптово посміхнувся.
– Дякую, містере Ґонт. Дуже дякую.
– Немає за що, – відповів містер Ґонт, одразу повертаючись до свого звичного голосу, але маленький срібний дзвінок уже теленькнув – то Г’ю виходив, закладаючи пістолет за обвислий пояс штанів.
Містер Ґонт підійшов до дверей і спостерігав, як Г’ю сідає за кермо старого «шеві» та здає назад. Вантажівка «Будвайзер», що саме повільно котила по Мейн-стріт, заверещала клаксоном і ухилилася від машини.
– Іди за ним, Г’ю, – тихо промовив містер Ґонт. – Дрібні струминки диму почали підніматися з його вух і волосся, грубші пасма пішли з ніздрів і білих квадратних надгробків зубів. – Дай жару всім, кому зможеш. Повеселися, здоровило.