Шила усвідомила, що Джон не вибирається з-під божевільного, у якому вона почала впізнавати Лестера Плетта чи то Претта, шкільного фізкультурника, коротше. Вона подумала, що Джон не може вилізти з-під нього. Лестер припинив гупати головою Джона по підлозі й натомість склепив величезні долоні в нього на горлі.
Шила обернула рушницю, стиснула дуло в руках і завела зброю собі за плече, ніби бейсболіст Тед Вільямс. Після цього гладенько й міцно махнула.
В останню мить Лестер повернув голову, саме вчасно, щоб отримати облямоване сталлю горіхове ложе собі межи очі. Пролунав гидкий хрускіт, коли ложе пробило діру в черепі Лестера та обернуло його передній мозок на желе. Звук був такий, ніби хтось щосили став на повну коробку попкорну. Лестер Претт помер ще до того, як його тіло впало на підлогу.
Шила Бріґгем подивилася на нього й почала кричати.
– Думав, я не дізнаюся, хто це? – бурчав Бастер Кітон, витягуючи Норріса, очамрілого, проте не пораненого, з водійського вікна «фольксваґена». – Думав, не дізнаюся, якщо твоє ім’я внизу кожного блядського листка, що ти розклеїв? Так ти думав? Так?
Він підняв кулак, щоб ударити Норріса, а Алан Пенґборн водночас накинув на зап’ястя наручник, настільки спритно, наскільки взагалі можливо.
– Ге! – вигукнув Бастер і масивно крутнувся навколо своєї осі.
Зсередини муніципалітету почувся чийсь крик.
Алан повернув голову в той бік, а тоді за наручник на іншому кінці ланцюга потягнув Бастера до відчинених дверей його ж «кадиллака». Бастер тим часом молотив його кулаками. Алан отримав кілька невинних стусанів у плече, тоді заклацнув вільний наручник на ручці дверцят автомобіля.
Він обернувся й побачив Норріса. Йому вистачило часу, щоб відзначити те, наскільки жахливий вигляд має Норріс, і відкинути це як наслідки таранення по центру його автомобіля від голови ради виборних.
– Ходімо, – сказав він Норрісові. – Маємо клопіт.
Але Норріс його проігнорував, принаймні на секунду. Він проштовхнувся повз Алана і зацідив Бастерові Кітону прямо в око. Бастер злякано ґелґотнув і повалився на дверцята автомобіля. Вони були ще відчинені, і його вага їх затраснула, а край просякнутої потом сорочки затиснуло в клямці.
– Це тобі за мишоловку, чмо жирне! – вигукнув Норріс.
– Я тебе дістану! – закричав у відповідь Бастер. – Ти навіть не думай! Я Вас Усіх дістану!
– Оце дістань, – проревів Норріс.
Він знову рухався вперед, піднявши кулаки по боках випнутих голубиних грудей, коли Алан схопив його й потягнув назад.
– Покинь того! – закричав він Норрісові в обличчя. – У нас проблема в управі! Велика проблема!
Повітря знову пронизав крик. Люди вже почали збиратися на хідниках Ловер-Мейн-стріт. Норріс подивився на них, тоді знову на Алана. «Очі проясніли, – з полегшенням відзначив Алан, – знову схожий на самого себе». Більш-менш.
– Що таке, Алане? Це щось через нього?
Він смикнув підборіддям у бік «кадиллака». Бастер стояв на місці, спопеляючи їх поглядом і вільною рукою смикаючи за наручник на зап’ястку. Здавалося, він узагалі не чув жодних криків.
– Ні, – відповів Алан. – Пістолет при тобі?
Норріс похитав головою.
Алан відстебнув запобіжний ремінець на кобурі, дістав табельний тридцять восьмий і подав Норрісові.
– А ти, Алане? – запитав той.
– Мені треба, щоб руки були вільні. Давай, ходімо. Г’ю Пріст в управі, і він здурів.
Г’ю Пріст здурів, це безперечно, проте перебував він за добрих три милі від муніципалітету Касл-Рока.
– Давай поговорим про… – почав був він, і саме тоді Генрі Бофорт, ніби чортик з табакерки, вискочив із-за бару з просоченим кров’ю правим боком сорочки і зведеним дробовиком.
Генрі та Г’ю вистрелили одночасно. Тріск пістолета заглух у змазаному, первісному рику дробовика. Дим і полум’я вивергнулися зі зрізаного ствола. Ноги Г’ю відірвалися від підлоги, і він полетів через кімнату, світячи босими ступнями, а груди розлетілися на баговиння з червоної кваші. Пістолет вибило йому з рук. Кінці лисячого хвоста спалахнули.
Генрі повалився на задній бар, бо куля Г’ю прошила йому праву легеню. Навколо нього валилися й розбивалися пляшки. У грудях роїлося сильне заціпеніння. Він кинув дробовик і пошкандибав до телефона. Повітря повнилося шаленим парфумом пролитого бухла й запаленілого лисячого хвоста. Генрі спробував вдихнути, і хоча груди здіймалися, повітря туди наче не потрапляло. Коли дірка в грудях утягувала повітря, чувся тонкий пронизливий звук. Телефон, за відчуттями, важив тисячу фунтів, але він нарешті підніс слухавку до вуха й натиснув кнопку, що автоматично зв’язувалася з шерифською управою.