Бііп… бііп… бііп…
– Що там у вас нахуй діється, люди? – змучено прохрипів Генрі. – Я тут вмираю! Візьміть, бляха, трубку!
Але телефон просто продовжував дзвонити.
Норріс наздогнав Алана на середині провулка, і вони пліч-о-пліч вийшли на маленьку стоянку муніципалітету. Норріс стискав табельний револьвер Алана, тримаючи палець на запобіжнику й націлюючись коротеньким стволом у гаряче жовтневе небо. «Сааб» Шили Бріґгем стояв на стоянці разом із машиною-чотири, поліцейським автомобілем Джона Лапойнта, але більше транспорту не було. Алан устиг замислитися, де ж автомобіль Г’ю, а тоді розчахнулися бічні двері шерифської управи. Звідти вискочила якась людина з дробовиком із кабінету Алана й парою скривавлених рук. Норріс націлив короткоствольний тридцять восьмий і запхав палець усередину запобіжної скоби.
Алан умить відзначив дві речі. По-перше, Норріс стрілятиме. По-друге, криклива людина зі зброєю – це не Г’ю Пріст, а Шила Бріґгем.
Майже божественні рефлекси Алана Пенґборна того дня врятували життя Шилі, хоча до трагедії було вельми близько. Він навіть не переймався тим, щоб скрикнути чи бодай рукою перевести дуло пістолета. Жоден з цих варіантів не був би особливо успішним. Натомість він вистромив лікоть і смикнув ним угору, ніби заповзятий танцівник бак-енд-вінгу на сільських танцях. Лікоть ударив по озброєній руці Норріса, вибиваючи пістолет угору за мить до того, як Норріс вистрелив. На закритому внутрішньому дворику постріл пролунав посиленим ударом батога. Посипалося вікно на другому поверсі, у відділі з обслуговування міста. Після цього Шила опустила дробовик, яким щойно випустила мізки Лестерові Претту, й побігла до них, скрикуючи й ридаючи.
– Господи, – тихим ошелешеним голосом промимрив Норріс. Коли він передав пістолет Аланові ложем уперед, обличчя в нього було біле як папір. – Я ледь Шилу не застрелив, Боже ж ти мій.
– Алане! – закричала Шила. – Дякувати Богові!
Вона врізалася в нього, не сповільнюючись, і мало не збила з ніг. Алан запхав револьвер у кобуру, після чого обійняв її. Жінка тремтіла, ніби шнур, крізь який проходить завеликий заряд електрики. Алан підозрював, що й сам добряче тремтить, і був недалеко від того, щоб обмочитися. Вона істерила, осліпла від паніки, і це, напевно, було благословенням: він думав, що вона й поняття не має, наскільки близькою була до того, щоб спіймати кулю.
– Шило, що тут відбувається? – запитав він. – І кажи мені швидко.
У вухах так сильно дзвеніло від пострілу й луни, що він міг заприсягтися, ніби чує звідкись звук телефона.
Генрі Бофорт почувався ніби сніговик, що тане на сонці. Ноги підкошувалися. Він повільно звалився на коліна, а у вухах йому жебоніли гудки телефонного дзвінка, на який не відповідали. У голові все пливло від суміші смороду алкоголю й паленого хутра. До цих запахів долучився ще один. Він підозрював, що це Г’ю Пріст.
Не зовсім усвідомлено він розумів, що їхній телефон не працює і, щоб отримати допомогу, потрібно набрати інший номер, але сумнівався, що йому це вдасться. Сил набрати інший номер не вистачить – кінець. Тож Генрі колінкував за баром у дедалі більшій калюжі власної крові, прислухаючись до трубного гулу повітря з дірки в грудях, відчайдушно хапаючись за рештки свідомості. «Тигр» іще годину простоїть зачинений, Біллі мертвий, і якщо найближчим часом ніхто там не підніме слухавку, він і сам лежатиме мертвий, коли перші клієнти прибудуть задля трунків для веселого проведення часу.
– Прошу, – прошепотів Генрі крикливим придихним голосом. – Прошу, візьміть телефон, хоч хтось, молю, візьміть довбаний телефон.
Шила Бріґгем потроху опановувала себе, тож Аланові вдалося одразу витягнути з неї найголовніше: вона нейтралізувала Г’ю ложем дробовика. Коли вони зайдуть через двері, у них ніхто не стрілятиме.
Він сподівався на це.
– Пішли, – сказав він Норрісові. – Ходімо.
– Алане… коли вона вийшла… я подумав…
– Я знаю, що ти подумав, але нічого не сталося. Забудь, Норрісе. Джон усередині. Пішли.
Вони підійшли до дверей і стали обабіч. Алан подивився на Норріса.
– Пригнися, – наказав він.
Норріс кивнув.
Алан ухопився за дверну ручку, смикнув двері й пірнув усередину. Норріс – за ним, навприсядки.
Джонові вдалося зіп’ястися на ноги й дошкутильгати майже до дверей. Алан із Норрісом бухнулися в нього, ніби передній фланг «Піттсбург Стілерз», і Джон постраждав від фінального болючого приниження: його збили з ніг його ж колеги, і він розпластався по підлозі, ніби кегля в барному боулінгу. Поліцейський із глухим звуком вгатився в дальню стіну й викрикнув від болю одночасно здивовано та якось утомлено.