– Господи, це ж Джон! – вигукнув Норріс. – Твою ж розтуди!
– Допоможи мені з ним, – попросив Алан.
Вони кинулися до Джона, що повільно й самотужки намагався всістися рівно. Обличчя було ніби кривава маска. Ніс різко повернутий ліворуч. Верхня губа розпухла, мов перекачана камера. Коли Алан і Норріс дісталися до нього, він підніс долоню собі до рота й виплюнув у неї зуб.
– Фін фдуріф, – товченим, напівпритомним голосом пробелькотів він. – Фила фдагила його твобофиком. Фдаєтя, фбила його.
– Джоне, ти як, нормально? – запитав Норріс.
– Мені профто пифдеть, – відповів Джон.
Він нахилився вперед і театрально виблював собі між ноги, ніби на підтвердження власних слів.
Алан роззирнувся. Тепер він ясніше усвідомив, що то не просто його вуха. Справді дзвонить телефон. Але телефон зараз неважливий.
Він побачив, що Г’ю лежить долілиць біля стіни позаду, й пішов у той бік. Алан притиснув вухо до спини футболки Г’ю, прислухаючись до серцебиття. Почув лише дзвін у вухах. Звучало так, ніби на кожному столі дзвонить по телефону.
– Підніми слухавку того телефона сраного, просто скинь, що завгодно, – гаркнув Алан на Норріса.
Норріс підійшов до найближчого телефона – той виявився на його столі, – натиснув кнопку, що миготіла, й підняв слухавку.
– Ми зараз зайняті, – промовив він. – У нас аварійна ситуація. Перетелефонуйте пізніше.
І опустив слухавку на апарат, не очікуючи відповіді.
Генрі Бофорт відвів слухавку – важку, важку слухавку – від вуха й вирячився на неї потьмянілими недовірливими очима.
– Що ти сказав? – прошепотів він.
Раптом у нього не залишилося сил тримати слухавку, надто вже вона важка. Він впустив її на підлогу, повільно завалився на бік і так лежав, задихаючись.
Наскільки Алан бачив, Г’ю вже рясту не топтати. Він узяв тіло за плечі, перевернув… і це виявився зовсім не Г’ю. Обличчя було занадто вкрите кров’ю, мізками й фрагментами кістки, щоб визначити, хто ж це, але це був точно не Г’ю Пріст.
– Що тут, нахер, відбувається? – промовив він низьким приголомшеним голосом.
Денфорт «Бастер» Кітон стояв посеред вулиці, прикутий до власного «кадиллака», і дивився, як Вони на нього дивляться. Тепер, коли Головний Переслідувач і Заступник Переслідувача пішли, Їм уже більше не було на що дивитись, окрім Бастера.
Він дивився на Них і знав, ким Вони є – всі і кожне з Них.
Білл Фуллертон і Генрі Джендрон стояли перед перукарнею. Боббі Дуґас між ними, досі з перукарським фартухом на шиї, що висів спереду, ніби завелика серветка для вечері. Чарлі Фортін стояв перед «Вестерн Авто». Скотт Ґарсон і його друзі, адвокати-збльовки, Альберт Мартін і Говард Поттер, стояли перед банком і обговорювали його ще від моменту, як перепалка почалася.
Очі.
Довбані очі.
Очі повсюди.
Усі дивляться на нього.
– Я вас бачу! – зненацька закричав Бастер. – Я Вас усіх бачу! Усіх Вас! І я знаю, що робити! Так! Ще й як!
Він відчинив дверцята «кадиллака» й спробував залізти всередину. Це йому не вдалося. Прикутий він був до зовнішньої ручки. Ланцюг між наручниками довгий, але ж не настільки.
Люди засміялися.
Бастер почув сміх чітко.
Він роззирнувся.
Багато мешканців Касл-Рока стояли перед своїми закладами вздовж Мейн-стріт, споглядаючи його чорними дробинами очей, ніби розумні пацюки.
Усі там були, окрім містера Ґонта.
Проте містер Ґонт також був там. Він був усередині голови Бастера й розповідав, що конкретно йому робити.
Бастер слухав… і почав усміхатися.
Вантажівка «Будвайзер», на яку Г’ю ледь не наштовхнувся в місті, зупинилася в кількох сімейних закладах по той бік моста і нарешті заїхала на стоянку «Захмеленого тигра» о 16:01. Водій виліз, узяв свою планшетку, підтягнув штани хакі й вирушив у бік будівлі. Він зупинився за п’ять футів від входу, округливши очі. У дверях він бачив пару ніг.
– Йокелемене! – гукнув водій. – Старий, усе добре?
До вух долинув слабкий хрипкий крик:
– ……поможіть……
Водій забіг усередину й побачив ледве живого Генрі Бофорта, що гибів під баром.
– Фе Лефтеф Пфетт, – прогугнявив Джон Лапойнт.
З підтримкою Норріса з одного боку і Шили з іншого він докульгав до Алана, що схилився над тілом.