Той глибокий голос спромігся лише на сім слів: «Але Поллі… чи не думала ти, що…»
Ні. Не думала. Припускала, що прийде ще час, коли доведеться подумати, але зараз ще зашвидко. Якщо вона почне думати, їй почне також боліти. Наразі їй просто хотілося розібратися з тією справою… і взагалі не думати.
Дім Кемберів наганяв страх… а ще подейкували, що це місце прокляте. Не так давно в палісаднику цього будинку загинуло двоє людей: маленький хлопчик і шериф Джордж Баннермен. Двоє інших, Ґері Перв’єр і сам Джо Кембер, загинули одразу під пагорбом. Поллі зупинила авто біля місця, де жінка на ім’я Донна Трентон якось учинила помилку, зупинивши свій «форд пінто», і вийшла. Азка в цей час хиталася туди-сюди між її грудей.
Поллі нервово огледіла обвислий ґанок, облущені тіни, вкриті в’юнким плющем, здебільшого побиті вікна, що сліпо зорили на неї. Цвіркуни в траві співали свої дурнуваті пісні, а немилосердне сонце палило, як і в ті страшні дні, коли Донна Трентон боролася тут за своє життя та життя свого сина.
«Що я тут роблю? – подумала Поллі. – Заради Бога, що я тут роблю?»
Але вона знала що, і це не стосувалося ні Алана Пенґборна, ні Келтона, ні Департаменту захисту дітей Сан-Франциско. Ця маленька екскурсія ніяк не стосується любові. Але дуже стосується болю. Це все… і цього достатньо.
Усередині цього маленького срібного талісмана щось ховається. Щось живе. Якщо Поллі не дотримається своєї частини угоди, яку уклала з Лілендом Ґонтом, воно помре. Поллі не знала, чи зможе повернутися до жахливого скреготливого болю, з яким прокинулася в неділю зранку. Якщо доведеться терпіти цей біль усе життя, вона подумала, що накладе на себе руки.
– І це не стосується Алана, – прошепотіла вона, ідучи в бік сараю з розчахнутими дверима і зловісно просілою стелею. – Він сказав, що й руки на нього не підніме.
«Чому ти взагалі цим переймаєшся?» – прошепотів тривожний голос.
Вона переймається, бо не хоче кривдити Алана. Вона зла на нього, так – розгнівана, якщо точніше, – але це не означає, що вона мусить опускатися до того рівня, що має ставитися до нього так ницо, як він поставився до неї.
Але Поллі… чи не думала ти, що…
– Ні. Ні!
Вона планує влаштувати один розіграш для Туза Меррілла й узагалі не переймається Тузом – вона навіть ніколи його не бачила, знала лише через репутацію. Цей розіграш для Туза, але…
Але Алан, який був відправив Туза Меррілла в Шоушенк, теж десь тут замішаний. Так їй підказувало серце.
І чи зможе вона дати задню в цій справі? Чи зможе, навіть якщо захоче? Тепер тут ще й Келтон. Містер Ґонт не те щоб сказав їй, що історія про її сина розійдеться по всьому місту, якщо вона не зробить те, що він велів… але досить прозоро на це натякнув. Вона не може такого дозволити.
«Чи не має молода жінка права на власну гордість? Коли все інше втрачено, чи не має вона зовсім трішки права на це, на монету, без якої її гаманець зовсім порожній?»
Так. І так. І так.
Містер Ґонт сказав, що єдиний інструмент, який їй знадобиться, вона знайде в сараї. Поллі повільно йшла в тому напрямку.
«Іди туди, де тебе тягне, але йди туди живою, Трішо, – колись сказала їй тітка Евві. – Не будь якоюсь примарою».
Але тепер, ступаючи в сарай Кембера через двері, що роззявлено завмерли на іржавих завісах, Поллі почувалася примарою. Вона ще ніколи в житті не почувалася примарою сильніше. Азка посунулася їй між грудей… самотужки. Щось усередині. Щось живе. Це їй не подобалося, але ще менше їй подобалася думка про те, що станеться, якщо та істота помре.
Вона зробить те, що Ґонт наказав їй зробити, принаймні цього разу, обірве всі зв’язки з Аланом Пенґборном (помилкою було взагалі щось із ним затівати, і тепер вона чітко це розуміла) і залишить своє минуле для себе. Чому ні?
Ну це ж така дрібниця.
Лопата стояла точнісінько в тому місці, де він і попереджав, сперта на стіну, під пиловим променем сонця. Поллі взялася за її гладенький поношений держак.
Зненацька з глибокої темені сараю вона почула низький муркотливий рик, ніби скажений сенбернар, який убив Здорованя Джорджа Баннермена і призвів до смерті Теда Трентона, тут, повернувся зі світу мертвих, злющий як ніколи. На руках проступили сироти, і Поллі хутко вибігла з сараю. Палісадник мав не дуже радісний вигляд – особливо коли на тебе лиховісно блимає віконницями той порожній будинок, – але це краще, ніж той сарай.
«Що я тут роблю?» – знову жалібно запитав її розум, і відповів йому голос тітки Евві: – «Стаєш примарою. Ось що ти робиш. Ти стаєш примарою».