Вона підвела голову, побачила Міртл і пополотніла. Тоді уважніше придивилася до обличчя Міртл… і зрозуміла.
– І ти теж? – тихим голосом запитала вона.
На обличчі виникла дивна усмішка, одночасно радісна і згиджена. Це був вираз дитини, що зазвичай поводиться гарно, але з причин, яких сама не розуміє, поклала мишу в шухляду стола улюбленої вчительки.
Міртл відчула, як усмішка саме такого ж типу виникає у відповідь в неї на обличчі. Проте спробувала приховати це.
– Боже збав! Я не знаю, що ти таке кажеш!
– Та знаєш ти. – Джун швидко роззирнулася, але ці двійко жінок були єдині в цьому куточку того дивного дня. – Містер Ґонт.
Міртл кивнула і відчула, як щоки горять жаским, незвичним рум’янцем.
– Що купила? – запитала Джун.
– Ляльку. А ти що купила?
– Вазу. Найгарніше клуазоне, яке коли-небудь бачила.
– І що ти зробила?
Сором’язливо всміхаючись, Джун парирувала:
– А ти що зробила?
– Неважливо. – Міртл повернулася в бік залу «Доньок Ізабелли» й шморгнула носом. – Це все одно не має значення. Це ж католики.
– Правильно, – відповіла Джун (яка й сама в минулому була католицької віри).
Тоді Джун рушила до свого авто. Міртл не попросила її підвезти, а Джун Ґевіно й не запропонувала. Міртл хутко закрокувала геть зі стоянки. Вона не підняла голову, коли Джун промчала повз неї на білому «сатурні». Міртл лише хотілося дістатися додому, подрімати зі своєю прекрасною лялькою в обіймах і забути, що вона вчинила.
А це, як тепер вона переконалася, виявилося не так легко.
ФВААААААААААААААААААААА!
Бастер притиснув долоню до клаксона і тримав її. Сигнал ревів і розривав барабанні перетинки. Якого хера та сука не йде?
Урешті-решт двері між гаражем і кухнею відчинилися. Міртл застромила голову всередину. Її очі були величезні й перелякані.
– Ну нарешті, – промовив Бастер, відпускаючи клаксон. – Я думав, ти там здохла на унітазі.
– Денфорте? Що сталося?
– Нічого. Усе краще, ніж за останні два роки. Мені просто потрібно трохи допомогти.
Міртл не поворухнулася.
– Жінко, бля, тягни свою жирну сраку сюди!
Їй не хотілося підходити – він її лякав, – але звичка була надто стара й глибока, щоб отак просто її позбутися. Міртл підійшла до Денфорта, який стояв у клаптику простору за відчиненими дверцятами автомобіля. Вона ішла повільно, човгаючи капцями по цементній підлозі, від чого Бастер скреготав зубами.
Міртл побачила наручники й округлила очі.
– Денфорте, що сталося?
– Нічого страшного не сталося, я зі всім розберуся. Дай мені оту ножівку по металу, Мірт. Отам, на стіні висить. А хоча ні, з іншого боку, не треба ножівки. Дай краще велику викрутку. І отой молоток.
Вона почала задкувати, підносячи руки до грудей і змикаючи їх у нервовий вузол. Швидкий, як удав, рухаючись швидше, ніж їй вдалося б уникнути, Бастер вистромив з вікна вільну руку й ухопив її за волосся.
– Ай! – закричала вона, марно хапаючи його за кулак. – Денфорте, ай! АЙЙ!
Бастер потягнув її до себе, скорчивши обличчя в страшну гримасу. На лобі в нього пульсували дві величезні вени. Він відчував, як її рука б’є його по кулаку, приблизно настільки, наскільки відчував би пташине крило.
– Принеси що я тобі кажу! – закричав він і потягнув її голову до себе. Денфорт стукнув нею об верхівку відчинених дверей раз, двічі, тричі. – Ти такою тупоголовою народилася чи лише виросла? Принеси те, що я тобі кажу!
– Денфорте, мені боляче!
– Правильно! – закричав він у відповідь і ще раз стукнув її головою об відчинені дверцята «кадиллака», цього разу сильніше. Шкіра на лобі тріснула, і звідти по лівій частині обличчя тонкою цівкою потекла кров. – Ти мене будеш слухати чи ні, жінко?
– Так! Так! Так!
– Добре. – Бастер послабив хватку на її волоссі. – А тепер подай мені велику викрутку й молоток. І не надумай часом якихось дурниць.
Вона махнула правою рукою в бік стіни.
– Я не дотягуюся.
Він нахилився вперед, витягуючи руку, щоб дати їй змогу зробити крок ближче до стіни, на якій висіли інструменти. Бастер міцно тримав її за волосся, поки Міртл навпомацки шукала їх. Краплі крові завбільшки з четвертаки хляпали їй на капці й між ними.
Міртл стиснула долоню на якомусь інструменті, і він різко струсонув її головою, наче тер’єр мертвим пацюком.
– Не те, придурошна, – промовив він. – Це дриль. Я хіба просив дриль? Га?