– Ти любив братика, правда? – надламано запитав Алан.
Він просунув руку між ґрат перегородки. Долонька Шона Раска заховалася в його і міцно стиснула. Вона була гаряча. І маленька. Дуже маленька.
– Так. Браян хотів бути пітчером у «Ред Сокс», коли виросте. Казав, що навчиться кидати закрутом «дохла риба», як Майк Боддікер. А тепер уже не навчиться. Він казав мені не наближатися, бо мене заляпає. Я плакав. Я так перелякався. То було не як у кіно. То було просто в нашому гаражі.
– Я знаю, – промовив Алан. Він пригадав машину Енні. Розбиті вікна. Великі чорні калюжі крові на сидіннях. Це також було зовсім не як у кіно. Алан заплакав. – Знаю, синку.
– Він попросив мене дещо пообіцяти, і я пообіцяв і дотримаюся слова. До кінця життя дотримаюся слова.
– Що ти пообіцяв, синку?
Алан протер обличчя Шона вільною долонею, але сльози не вщухали. Хлопчик лежав перед ним, білий, як сама подушка, на якій лежала голова. Хлопчик бачив, як брат наклав на себе руки, бачив, як його мізки вилетіли на стіну гаража, ніби свіжий кусень шмарклів, а де ж його мама? «Зустрічається з Королем, – казав він. – Вона зачиняє двері, одягає окуляри й бачиться з Королем».
– Що ти пообіцяв, синку?
– Я спочатку хотів поклястися серцем матері, але Браян не дозволив. Він сказав, щоб я поклявся своїм серцем. Бо її він також дістав. Браян сказав, що він дістається до всіх, хто клянеться чужим серцем. Тож я поклявся своїм, як він і просив, але Браян усе одно бахнув. – Шон плакав тепер уже сильніше, проте навіть крізь сльози щиро заглядав Аланові у вічі. – Там була не просто кров, містере шерифе. Там була інша штука. Жовта штука.
Алан стиснув його руку.
– Я знаю, Шоне. Про що брат просив, щоб ти поклявся?
– Можливо, якщо я розповім, він не потрапить у рай.
– Звісно потрапить. Я обіцяю. А я ж шериф.
– Шерифи ніколи не порушують обіцянок?
– Ніколи, якщо це обіцянки маленьким дітям у лікарні, – сказав Алан. – Шериф не може порушити обіцянку, дану такій дитині.
– Вони потрапляють у пекло в такому разі?
– Так, – погодився Алан. – Правильно. Якщо порушують – потрапляють у пекло.
– А ви обіцяєте, що Браян потрапить у рай, навіть якщо я розповім? Клянетеся своїм серцем?
– Клянуся своїм серцем, – промовив Алан.
– Окей, – погодився Шон. – Він змусив мене поклястися, що я ніколи не піду в нову крамницю, де він купив ту кльову особливу бейсбольну картку. Він думав, що на ній Сенді Коуфекс, але там був не він. Там був якийсь інший гравець. Картка була стара й брудна, але мені здається, що Браян про це не знав. – Хлопчик на мить зупинився, роздумуючи, а тоді продовжив химерно спокійним голосом: – Одного дня він повернувся з руками в грязюці. Він змив грязюку, а потім я чув, як він плаче у себе в кімнаті.
«Простирадла, – подумав Алан. – Вілмині простирадла. Це таки був Браян».
– Браян сказав, що «Необхідні речі» – це отруйне місце, а він – отруйна людина і мені не можна туди ходити.
– Браян так сказав? Він сказав «Необхідні речі»?
– Так.
– Шоне… – Алан затнувся, роздумуючи. Усе його тіло проймали електричні іскри, виривалися, танцювали й виступали блакитними протуберанцями.
– Що?
– Твоя… твоя мама купила окуляри в «Необхідних речах»?
– Так.
– Вона тобі про це сказала?
– Ні. Але я знаю, що там. Вона вдягає окуляри і так бачиться з Королем.
– Яким Королем, Шоне? Ти знаєш?
Шон подивився на Алана так, наче той божевільний.
– Елвісом. Він – Король.
– Елвіс, – бурмотнув Алан. – Звісно, хто ж іще.
– Я хочу тата.
– Я розумію, сонце. Ще кілька запитань, і я вже піду. Тоді ти заснеш, а коли прокинешся, тато буде біля тебе. – Він на це сподівався. – Шоне, Браян сказав, що це за отруйна людина?
– Так. Містер Ґонт. Власник крамниці. Він – отруйна людина.
І тут думки Алана перенеслися до Поллі. Поллі після похорону, як вона казала: «Думаю, питання було в тому, щоб нарешті зустріти правильного лікаря… Лікаря Ґонта. Лікаря Ліленда Ґонта».
Він згадав, як вона тримала маленьку срібну кульку, яку купила в «Необхідних речах», щоб він міг побачити… але коли Алан спробував торкнутися предмета, запобіжно накрила його долонею. На обличчі Поллі в ту мить панував вираз, зовсім їй не притаманний. Вираз скупої підозріливості й власництва. А пізніше, говорячи скрипучим тремтячим голосом, повним сліз, що було геть на неї не схоже: «Важко дізнаватися, що обличчя, яке ти начебто кохаєш, насправді лише маска… Як ти міг робити це в мене за спиною?.. Як ти міг?»