– Що ти їй сказав? – промимрив Алан. Він навіть не усвідомлював, що вхопився за покривало на ліжку й повільно обертає його в стиснутому кулаку. – Що ти їй сказав? І як, нахер, ти змусив її в це повірити?
– Містере шерифе? З вами все нормально?
Алан змусив себе розкрити кулак.
– Так… добре. Ти впевнений, що Браян говорив про містера Ґонта, так, Шоне?
– Так.
– Дякую, – сказав Алан. Він нахилився над ґратками, узяв Шонову долоню й поцілував його в холодну бліду щоку. – Дякую, що поговорив зі мною.
Він відпустив хлопчикову руку й підвівся.
За останній тиждень у нього на порядку денному була одна справа, яку просто не вдавалося виконати, – ввічливий візит до найновішого підприємця Касл-Рока. Нічого особливого, просто дружнє знайомство, привітання в місті, короткий виклад процедури на випадок якихось проблем. Він усе збирався це зробити, якось навіть підійшов, але це постійно відкладалося. А сьогодні, коли поведінка Поллі почала наштовхувати його на думку, чи містер Ґонт дійсно вартий довіри, гімно справді полетіло на вентилятор, а він опинився тут, більш ніж за двадцять миль від міста.
«Це він тримає мене віддалік? Це він постійно тримав мене отак віддалік?»
Думка мала б здаватися дурнуватою, але в цій тихій тінистій палаті вона зовсім такою не здавалася.
Раптом йому знадобилося повернутися. Знадобилося якнайшвидше повернутися в місто.
– Містере шерифе.
Алан опустив погляд на хлопчика.
– Браян ще дещо сказав, – повідомив Шон.
– Так? – запитав Алан. – Що він сказав, Шоне?
– Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина.
Алан пройшовся коридором до дверей із табличкою «ВИХІД» якомога тихіше, напоготові в будь-яку мить завмерти на місці від спонукального крику заміни міс Гендрі. Але єдина людина, що заговорила до нього, була маленька дівчинка. Вона стояла у дверях своєї палати, а біляве волосся було стягнуте в кіски, що лежали спереду на її рожевій фланелевій нічній сорочці. У руках вона тримала ковдру. Свою улюблену, судячи з пошарпаного й уживаного вигляду. Вона стояла босоніж, стрічки на кінчиках кіс були перекошені, а очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. То було обличчя людини, що знає про біль більше, ніж мала б знати дитина.
– У вас пістолет, – проголосила вона.
– Так.
– У мого тата також є пістолет.
– Справді?
– Так. Більший, ніж у вас. Більший, ніж цілий світ. Ви Бабай?
– Ні, кицю, – промовив він і подумав: «Підозрюю, Бабай сьогодні сидить у мене в рідному місті».
Він вийшов із дверей у кінці коридору, спустився вниз і вийшов через інші двері в пізні сутінки, задушливі, наче липневий вечір. Він поквапився на стоянку, ледь біжучи. Із заходу, з боку Касл-Рока, гурчав і грюкотав грім.
Він відчинив водійські дверцята універсала та зняв мікрофон рації з гачків.
– База, я машина-один. Як чути?
Єдиною відповіддю був шквал бездумного шуму.
Срана буря.
«Можливо, Бабай спеціально її замовив», – прошепотів голос десь із глибини.
Алан усміхнувся, не розтуляючи губ. Повторив спробу, та відповідь була така ж, тоді зв’язався з поліцією штату в Оксфорді. Їх було чути гучно й чітко. Диспетчер повідомив йому, що неподалік Касл-Рока потужна гроза, тому комунікація місцями неможлива. Навіть телефони, здається, працюють через раз.
– Тоді зв’яжіться з Генрі Пейтоном і скажіть, щоб узяв під варту чоловіка на ім’я Ліленд Ґонт. Для початку – як головного свідка. «Ґонт», «Ґ», як Ґеорґ. Мене чути? Десять-чотири.
– Чути добре, п’ять, шерифе. Ґонт. «Ґ», як у Ґеорґ. Десять-чотири.
– Скажіть йому, що, за моїми здогадками, Ґонт може бути підбурювачем до вбивства Нетті Кобб і Вілми Джерзик. Десять-чотири.
– Вас зрозумів. Десять-чотири.
– Десять-сорок, кінець зв’язку.
Він повісив мікрофон на місце, завів двигун і подався назад у бік Рока. На околицях Бриджтона заїхав на стоянку біля магазину «Червоне яблуко» і потелефонував звідти до себе в кабінет. Двічі почулося клацання, а тоді записаний голос повідомив йому, що телефон наразі не працює.
Алан повісив слухавку й повернувся в машину. Цього разу біг уже по-справжньому. Перш ніж виїхати зі стоянки на шосе 117, увімкнув «світломузику» й почепив її на дах. Проїхавши пів милі, він уже витискав із тремкого й протестуючого «форда» всі сімдесят п’ять.
Туз Меррілл і суцільна темрява повернулися в Касл-Рок разом.
Він проїхав на «шеві селебріті» по мосту через потік Касл, поки грім натужно рокотав туди й сюди в небі над головою, а блискавки прохромлювали поступливу землю. Кермував із відчиненим вікном: сам дощ іще не почався, а повітря було густе, наче сироп.