Туз був брудний, змучений і розлючений. Незважаючи на записку, він відвідав ще три місця на мапі, не в змозі повірити в те, що сталося, не в змозі повірити, що це взагалі сталося. Сформулювати це можна було так: він не міг повірити, що його обіграли. На кожній точці він знаходив плоский камінь і поховану банку. Дві з них містили знову ж таки пачки брудних товарних купонів. В останній, у болотистій землі позаду ферми Страутів, лежала просто кулькова ручка. На корпусі ручки було зображено жінку із зачіскою з сорокових. На ній був маєчний купальник також із сорокових. Якщо підняти ручку, купальник зникав.
Оце скарб.
Туз котив назад у Касл-Рок на повній швидкості, з безтямними очима й джинсами, по коліна закаляними болотяною слизотою, і повертався з однією-єдиною метою: убити Алана Пенґборна. А після цього – дупу в купу і гайда на західне узбережжя, це вже давно потрібно було зробити. Можливо, з Пенґборна вдасться вибити трохи грошей, а може, й не вдасться. У будь-якому разі, точно він знав одне: той скурвий син здохне і смерть його буде страшна.
Миль за три від моста він усвідомив, що не має ніякої зброї. Планував був узяти собі один ствол із ящика в гаражі в Кембриджі, але той сраний магнітофон озвався й до всирачки його злякав. Проте він знав, де ящик тепер.
О так.
Він проїхав по мосту… а тоді зупинився на перетині Мейн-стріт і Вотермілл-лейн, хоча право проїзду було за ним.
– Що за херня? – пробурмотів він.
Ловер-Мейн перетворилася на заплутаний розрух поліцейських автомобілів, миготливих синіх сирен, телевізійних фургонів і дрібних скопищ людей. Більша частина дійства зосередилася навколо муніципалітету. Наче батьки міста вирішили просто так, знічев’я, влаштувати вуличний фестиваль.
Тузові було наплювати, що сталося. Про нього, то нехай це місто все всохне й здиміє вітром. Але йому потрібен Пенґборн, він хоче зірвати цьому довбаному крадієві скальп і повісити собі на пояс, а як же він це зробить, коли, бляха, кожен мейнський коп тусується коло шерифської управи?
Відповідь надійшла вмить. «Містер Ґонт знає. У містера Ґонта є зброя, а з нею – відповіді. Їдь до містера Ґонта».
Він зиркнув у дзеркало й побачив ще більше блакитних сирен зверху, на іншому боці моста. Ще більше копів на шляху. «Якого хера тут трапилося вдень?» – знову замислився він, але на це запитання відповідь доведеться шукати іншим разом… або взагалі не шукати, якщо так уже сталось. А тим часом у нього свої справи, і перша – забратися з дороги, доки копи, що наближаються, не врізалися в нього ззаду.
Туз повернув ліворуч на Вотермілл-лейн, тоді праворуч на Сідар-стріт, об’їжджаючи центральну частину міста, перш ніж зрізати назад на Мейн-стріт. На мить він зупинився на червоному світлофорі, виглядаючи суцвіття миготливих блакитних вогників унизу пагорба. Тоді припаркувався перед «Необхідними речами».
Він виліз із машини, перетнув вулицю і прочитав табличку на вітрині. Туз відчув нестерпне розчарування – він же потребував не лише пістолета, а й іще трішки чарівного порошку від містера Ґонта, – а тоді пригадав службовий вихід у провулку. Він піднявся кварталом і повернув за ріг, не помічаючи яскраво-жовтий фургон, припаркований за двадцять-тридцять ярдів вище, і чоловіка всередині (Бастер уже перемістився на пасажирське сидіння), який за ним спостерігав.
Вийшовши в провулок, він наштовхнувся на чоловіка, що низько насунув на лоба твідовий кашкет.
– Дивись куди йдеш, дідуля, – огризнувся Туз.
Чоловік у твідовому кашкеті підняв голову, вискалився на Туза й загарчав. Одночасно з цим він дістав із кишені пістолет і направив його в бік Туза.
– Ти до мене не дойобуйся, друже, бо я тобі трохи всиплю.
Туз підняв руки й відступив. Він не налякався, просто здивувався.
– Мене не треба, містере Нельсон, – промовив він. – Я тут ні до чого.
– Правильно, – промовив чоловік у твідовому кашкеті. – Того хуєсоса Джуетта не бачив?
– Е… того, що директор школи?
– Середньої школи, так, а що, в місті ще якісь Джуетти є? Думай трохи, бляха-муха!
– Та я тільки приїхав, – обережно промовив Туз. – Ні з ким особливо ще не бачився, містере Нельсон.
– Ну, я його знайду, і той паразита кусок ще пошкодує, що попався мені в руки. Він убив мою папугу й насрав на мою маму. – Джордж Т. Нельсон звузив очі й додав: – Сьогодні мені краще на очі не потрапляти.
Туз і не сперечався.
Містер Нельсон запхав пістолет назад у кишеню і зник за рогом, рухаючись рішучими кроками людини, яка справді вельми схарена. Туз іще трохи постояв на місці, не опускаючи рук. Містер Нельсон викладав у нього роботу з деревом та металом у школі. Туз завжди вважав його одним із тих чуваків, яким сміливості ляснути ґедзя не вистачить, навіть якщо той йому на око сяде, але тепер він думав, що, мабуть, час змінити думку. А ще Туз упізнав пістолет. А як інакше – минулого вечора він цілий ящик таких привіз із Бостона.