– Вопше ні, – нерівним голосом відповів Туз. Голос піднімався і падав у ритмі серцебиття. Стати на ноги вдалося лише з найважчими зусиллями. Ноги були ніби зі спагеті. Туз стояв спиною до стіни, обережно спостерігаючи за містером Ґонтом.
– Чи схарапудило б вас, якби я сказав, що хочу вирвати цей сраний присілок з мапи назовсім, поки ви чекатимете на приїзд шерифа?
– Не… не знаю, що це означає, – нервово пробелькотів Туз.
– Я й не здивований. Але, думаю, ви розумієте, що я маю на увазі, Туз. Правда?
Туз занурився у спогади. Занурився аж до давніх-предавніх часів, коли четверо сопливих дітей не дали йому та його друзям (колись давно в Туза були друзі або принаймні максимально наближені до такого статусу люди) отримати дещо, чого Тузові хотілося. Пізніше вони зловили одного зі шмаркачів – Ґорді Лаченса – і побили його на квасне яблуко, але це вже не важило. Тепер Лаченс – відомий письменник, живе в іншій частині штату і, мабуть, сраку банкнотами підтирає. Якимсь чином шмаркачі перемогли, і ці речі більше ніколи не були для Туза такими, як раніше. Саме тоді від Туза відвернулася фортуна. Двері, що були для нього відчинені, почали зачинятись, одні за одними. Мало-помалу Туз почав усвідомлювати, що він не король, а Касл-Рок не його королівство. Якщо це колись і було правдою, то ця реальність почала змінюватись у ті вихідні на День праці, коли йому було шістнадцять, а шмаркачі забрали в нього і друзів те, що належало їм по праву. На момент, коли Туз уже був достатньо дорослим, щоб законно випивати в «Захмеленому тигрі», він із короля став солдатом без уніформи, який крадеться по ворожій території.
– Я, бля, ненавиджу цей сральник, – сказав він Лілендові Ґонту.
– Добре, – відповів Ґонт. – Дуже добре. У мене є друг – стоїть припаркований вище по вулиці, і він певним чином допоможе вам змінити ситуацію, Туз. Шерифа ви отримаєте… і все місто також. Як вам таке, непогано?
Ґонт ухопив Тузів погляд своїми очима. Туз стояв перед ним в обдертому дранті футболки й почав усміхатися. Голова більше не боліла.
– Та, – погодився він. – Звучить абсолютно чотко.
Містер Ґонт поліз у кишеню пальта й дістав звідти поліетиленовий пакетик для сендвічів, наповнений білим порошком. Подав його Тузові.
– Маєте роботу, Туз, – сказав він.
Туз узяв пакет, але погляду від очей містера Ґонта відвести не міг.
– Чудово, – сказав він. – Я готовий.
Бастер спостерігав, як останній чоловік, що заходив у службовий провулок, повернувся звідти. Футболка в мужика тепер висіла цурпалками, а в руках він тримав ящик. За пояс джинсів заклав два пістолети.
Бастер подався назад від несподіваної тривоги, коли чоловік, у якому він тепер упізнав Джона «Туза» Меррілла, підійшов просто до фургона й поклав ящик на землю.
Туз постукав по склу.
– Відкрий задні, дідуля, – сказав він. – Маємо роботу.
Бастер опустив скло.
– Забирайся звідси, – сказав він. – Геть звідси, розбійник! Бо поліцію викличу!
– Ага, удачі, нахуй, – гаркнув Туз.
Він витягнув один пістолет із-за пояса штанів. Бастер закляк, але тоді Туз всучив пістолет йому через вікно, руків’ям уперед. Бастер вилупився на зброю.
– Бери, – нетерпляче наказав Туз, – і відкрий задні. Якщо не знаєш, хто мене послав, то ти навіть тупіший, ніж здаєшся. – Він потягнувся іншою рукою й помацав перуку. – Гарний причесон, – сказав він із ледь помітною посмішкою. – Просто чудесний.
– Припини, – сказав Бастер, але гнів і образа з голосу не зникли.
«Троє добрих чоловіків можуть завдати значних збитків, – сказав був містер Ґонт. – Я надішлю вам декого».
Але Туза? Туза Меррілла? Він же бандит!
– Слухай, – сказав Туз, – якщо хочеш, можеш обговорити організацію з містером Ґонтом, думаю, він ще там. Але, як бачиш, – він провів рукою по довгих жмутках футболки, що висіли в нього на грудях і животі, – він сьогодні дратівливий.
– Ти маєш допомогти мені позбутися Їх? – запитав Бастер.
– Саме так, – погодився Туз. – Ми перетворимо все це місто на підсмажений на відкритому полум’ї «вопер». – Він підняв ящик. – Хоча я не знаю, як можна влаштувати якісь реальні збитки лише за допомогою ящика підривних капсулів. Але він сказав, що ти знаєш відповідь на це запитання.
Бастер розплився в посмішці. Він поліз у задню частину фургона і посунув двері.
– Думаю, знаю, – сказав він. – Залазьте, містере Меррілл. Ми їдемо на завдання.