А ще він смердів.
Дон тхнув ніби зграя скунсів, яких спочатку скупали в діжці сірки, тоді оббризкали свіжим коров’ячим гноєм і, нарешті, випустили панічно показитися й поганяти по зачиненій кімнаті. Запах випереджав його, запах тягнувся за ним, але здебільшого запах висів навколо нього чумною хмарою. Жінки подалися геть від проходу й кинулися шукати хустинки, поки він шпортався повз них, ляскаючи фартухом спереду і висмикнутою білою сорочкою позаду. Кілька присутніх дітей почали плакати. Чоловіки забуркотали з сумішшю огиди і зніяковіння.
– Доне! – скрикнув преподобний Роуз святенницьким здивованим голосом. Він іще не встиг опустити руки, але поки Дон наближався до катедри, Роуз таки зробив це, несвідомо прикриваючи долонею ніс і рот. Він подумав, що зараз виблює. Це був найсильніший нососвердлильний запах, який він коли-небудь чув. – Що… що сталося?
– Сталося? – заревів Дон. – Сталося? Я вам скажу, що сталося! Я вам усім розкажу, що сталося!
Дон крутнувся в бік парафії, і незважаючи на сморід, який тримався його і розповсюджувався навколо, люди завмерли, коли чоловік упився в них поглядом оскаженілих очей.
– Ті курві діти бомбами засмерділи мій магазин, от що сталося! Усередині було душ п’ять-шість, бо я повісив табличку, що зачинюся швидше, дякувати Богові за це, але товар знищений! Увесь! Сорок тисяч доларів у трубу! Понищено! Я не знаю, що те падло використало, але таке ще багацько днів не вивітриться!
– Хто? – боязко запитав преподобний Роуз. – Хто це зробив, Доне?
Дон Гемпгілл потягнувся в кишеню фартуха. Він дістав звідти вигнуту смужку, чорну з білою латкою, і пачку листівок. Смужка – то була колоратка. Він підняв її вгору, щоб усі бачили.
– А ВИ, БЛЯХА-МУХА, ЯК ДУМАЄТЕ? – закричав він. – Мій магазин! Мій товар! Усе пішло в пекло, а ви як думаєте?
Він шпурнув листівки в остовпілих солдатів і солдаток «Баптистської армії християн проти азартних ігор». У повітрі вони розлетілися й запурхали, наче конфеті. Деякі з присутніх потягнулися руками й вхопили собі. Усі листівки були однакові: на кожній юрба чоловіків і жінок сміялися, сидячи за столом рулетки.
БУДЕ ВЕСЕЛО!
стояв напис над зображенням. А знизу:
ПРИХОДЬТЕ ДО НАС НА «НІЧКУ КАЗИНО» В ЗАЛІ «ЛИЦАРІВ КОЛУМБА» 31 ЖОВТНЯ 1991 РОКУ. ДОПОМОЖІМО ФОНДУ КАТОЛИКІВ-БУДІВНИЧИХ.
– Де ти знайшов ці листівки, Доне? – низьким зловісним голосом запитав Лен Міллікен. – І цей комір?
– Хтось поклав їх біля головного входу, – пояснив Дон, – одразу як усе полетіло в…
Двері притвору знову гахнули, від чого всі присутні ще раз підскочили, але цього разу вони не відчинилися, а зачинилися.
– Сподобався запашок, підараси баптистські?! – пролунав чийсь крик. За цим почувся пронизливий огидний сміх.
Парафіяни переляканими очима витріщилися на преподобного Вільяма Роуза. Він витріщився на них очима не менш наляканими. І саме тоді зненацька почала сичати прихована на хорах коробка. Як і коробка, установлена в залі «Доньок Ізабелли» небіжчицею Міртл Кітон, ця (установлена Сонні Джекеттом, уже також небіжчиком) містила таймер, який увесь день собі цокотів.
Крізь решітки на боковинах коробки полинули хмари немислимо міцного смороду.
В Об’єднаній баптистській церкві Касл-Рока веселощі тільки почалися.
Барбз Міллер кралася вздовж бокової стіни залу «Доньок Ізабелли», завмираючи щоразу, як блакитно-білий спалах блискавки прокурював небо. В одній руці вона тримала лом, а в іншій – один із самозарядних пістолетів містера Ґонта. Катеринка, яку вона купила в «Необхідних речах», була в кишені чоловічого пальта, яке вона вдягла, і якщо хтось спробує вкрасти цю річ, то одразу закусить унцією свинцю.
Кому б захотілося вчинити щось настільки нице, гидке, зле? Кому б захотілося вкрасти катеринку ще до того, як Барбз дізнається, яку мелодію вона грає?
«Ну, – подумала вона, – скажімо так, сподіваюся, сьогодні Сінді Роуз Мартін не покаже свій писок перед моїми очима. Бо якщо так, більше вона свій писок не покаже ніколи і ніде – принаймні по цей бік пекла. Вона що, думає, що я… тупа?»
А тим часом у неї попереду одна витівка. Розіграш. На прохання містера Ґонта, звичайно.
«Бетсі Віґ’ю знаєте? – запитав був містер Ґонт. – Знаєте ж, правда?»
Звісно ж знає. Вона знає Бетсі ще з часів початкової школи, коли вони часто були разом коридорними черговими й товаришками-нерозлийвода.
«Добре. Дивіться через вікно. Вона сяде. Візьме аркуш і щось під ним побачить».