«Що?» – з цікавістю запитала Барбз.
«Неважливо. Якщо хочете взагалі коли-небудь знайти ключ, що відмикає катеринку, краще стуліть рота й нашороште вуха – зрозуміли мене, дорогенька?»
Вона зрозуміла. Зрозуміла також і дещо інше. Що містер Ґонт буває іноді страшним чоловіком. Дуже страшним.
«Вона підніме те, що знайшла. Роздивиться. Тоді почне відкривати. На той час ви вже повинні бути біля дверей будівлі. Почекайте, доки всі повернуть голови в бік лівої задньої частини залу».
Барбз хотіла запитати, чому вони це зроблять, проте вирішила, що краще змовчати.
«Коли вони повернуться, щоб подивитися, роздвоєний кінець лома запхайте під дверну ручку. Інший кінець надійно впріть у землю. Міцно зафіксуйте його».
«А коли закричати?» – запитала Барбз.
«Ви зрозумієте. Вони всі матимуть такий вигляд, наче їм сраки заткнули інсектицидними обприскувачами, обмазаними червоним перцем. Що треба крикнути, ви пам’ятаєте?»
Барбз пам’ятала. Це здавалося дещо злим жартом для Бетсі Віґ’ю, з якою вони, тримаючись за руки, підстрибом ходили до школи, але разом з тим – такою невинною витівкою (ну… відносно невинною), та й вони вже не діти з тією дівчинкою, яку вона чомусь завжди називала Бетті Ла-Ла, усе те було давним-давно. І, як зазначив містер Ґонт, ніхто й ніколи не пов’яже цей розіграш із нею. Та й чому б це? Барбз із чоловіком, урешті-решт, адвентисти сьомого дня, а католики, на її думку, як і баптисти, заслуговують того, що отримають, – включно з Бетті Ла-Ла.
Спалахнула блискавка. Барбз завмерла, тоді поквапом перемістилася на вікно ближче до дверей, зазираючи всередину, щоб упевнитися, що Бетсі ще не сидить за головним столом.
А навколо неї почали тарабанити перші несміливі краплі близької грози.
Смердота, що почала наповнювати баптистську церкву, була схожа на ту, яку з собою приніс Дон Гемпгілл… але в тисячу разів гірша.
– Блядь, – рявкнув Дон. Він зовсім забув, де перебуває, та й навіть якби згадав, це б ніяк особливо не змінило його мовлення. – Вони і тут таке встановили! Геть! Геть! Усі надвір!
– Рухайтеся! – заволала Нен Робертс міцним баритоном у стилі «година пік у закусочній». – Рухайтеся! Ворушіть булками, люди!
Усі бачили, звідки доноситься запах: грубі клубки білувато-жовтого смогу вивергалися над невисокими поручнями хорів і крізь ромбоподібні отвори у нижніх панелях. Одразу під балконом хорів були бічні двері, але люди й не думали туди дивитися. Смердота була настільки страшна, що вбивала… але спершу вилазили очі, випадало волосся, а дупа від шоку та жаху замикалася намертво.
«Баптистська армія християнських солдатів Касл-Рока проти азартних ігор» за менш ніж п’ять секунд кинулася в анархічний відступ. Вони ринули в бік притвору в задній частині церкви, галасуючи й задихаючись. Одна лавка перевернулася та з гучним грюкотом гупнулася на підлогу. Під нею притиснуло ногу Деборі Джонстоун, а Норман Гарпер врізався в неї боком, поки жінка намагалася вивільнитися. Дебора впала, з лунким тріском зламавши щиколотку. Жінка заверещала від болю, ногу звільнити з-під лавки не вдавалось, але крики потонули в лементі десятків інших.
Преподобний Роуз був найближче до хорів, і сморід завис у нього навколо голови, ніби величезна маска. «Це запах католиків, що горять у пеклі», – плутано подумав він і відскочив від катедри. Священник приземлився обома ногами прямісінько на діафрагму Дебори Джонстоун, і її вереск переріс у довгий здушений хрип, що замовк, коли вона втратила свідомість. Преподобний Роуз, не усвідомлюючи, що щойно вирубив одну зі своїх найвірніших парафіянок, почав видряпуватися до виходу з церкви.
Ті, хто першими дісталися дверей притвору, виявили, що з того боку вийти не вдасться: двері якимсь чином замкнули. Не встигли вони обернутися, як лідерів пропонованого виходу баптистського народу розмазали по заблокованих дверях люди позаду.
Від криків, злісного реву й лютих прокльонів стіни двигтіли. І коли зовні почався дощ, усередині почалася блювота.
Бетсі Віґ’ю зайняла своє місце за столом голови, поміж американським прапором і хоругвою з Празьким Ісусиком. Вона постукала кісточками, закликаючи до порядку, і пані – загалом близько сорока – почали займати свої місця. Надворі в небі рокотав грім. Чулися тихенькі зойки і нервовий сміх.
– Засідання «Доньок Ізабелли» оголошую відкритим, – сказала Бетсі й узяла до рук порядок денний. – Почнемо, як завжди, з читання…
Вона спинилася. У неї на столі, під порядком денним, лежав білий бізнес-конверт. Набрані на ньому слова репетували з паперу: