Заступник Норріс Ріджвік, зодягнений в уніформу, яку тримав для парадів та інших святкових оказій, перебував у сараї, приліпленому до будиночка, в якому жили вони з матір’ю, доки вона не померла від серцевого нападу восени 1986 року, будинку, в якому відтоді він мешкав сам. З однієї з крокв над головою звисав добрячий відріз мотузки з петлею. Норріс запхав голову в петлю й міцно підтягував собі під правим вухом, коли вдарила блискавка і дві електричні лампочки, що світили в сараї, блимнули на прощання.
Він усе одно бачив вудку «Бейзен», сперту на стіну біля дверей, які вели на кухню. Йому так хотілося ту вудку, і він думав, що отримав її так задешево, але врешті-решт ціна виявилася високою. Надто високою для Норріса.
Його будинок був у верхньому рукаві Вотермілл-лейн, де вулиця повертає гаком назад на Касл-Гілл і В’ю. Вітер дув у його напрямку, тож він чув звуки борні, яка там досі відбувалася: крики, вигуки, час від часу постріли.
«Я за це відповідальний, – подумав він. – Не повністю – Боже збав, ні, – але частково – так. Я доклався. Це через мене Генрі Бофорт або поранений, або вмирає, або вже лежить мертвий в Оксфорді. Це через мене Г’ю Пріст на охолоджувальній дошці. Через мене. Хлопця, який завжди хотів бути поліцейським і допомагати людям, ще з дитинства. Дурний, смішний незграба Норріс Ріджвік, якому раптом знадобилася вудка “Бейзен”, і він подумав, що візьме її задешево».
– Мені шкода, що я це зробив, – промовив Норріс. – Це нічого не виправить, але що б там не сталося, мені дійсно шкода.
Він приготувався зіскочити з табуретки, коли раптом у голові заговорив новий голос: «То, може, спробуєш усе виправити, сцикло ти обісране?»
– Не можу, – відказав Норріс. Спалахнула блискавка, тінь шалено затанцювала на стіні сараю, наче він уже взявся витанцьовувати повітряну чечітку. – Надто пізно.
«То принаймні подивися, ЗА ЩО ти це зробив, – наполягав лютий голос. – Це ж ти можеш зробити, правда? Іди подивися! ГАРНЕНЬКО все роздивися!»
Знову спалахнула блискавка. Норріс подивився на вудку «Бейзен»… і закричав від болю й невіри. Смикнувся, ледь не впав з табуретки й мало не повісився випадково.
Лискучого «бейзена», гнучкого й міцного, більше не було. На його місці стояла брудна шкарубка жердина, проста палиця з прикрученою іржавим болтом дитячою котушкою «Зебко».
– Украли! – закричав Норріс.
Умент повернулася вся його гірка заздрість і параноїдальна жадібність, і він відчув потребу кинутися на вулицю шукати крадія. Він має їх усіх убити, усе місто, якщо доведеться, щоб дістатися до чоловіка чи жінки, відповідальних за це.
– ХТОСЬ УКРАВ МІЙ «БЕЙЗЕН»! – знову завересканив він, хитаючись на стільці.
«Ні, — відповів злий голос. – Таким він і був завжди. У тебе вкрали тільки шори, які ти почепив на себе, на свою свободу волі».
– Ні! – Монструозні руки ніби вчепилися з боків Норрісової голови й почали стискати. – Ні, ні, ні!
Але знову спалахнула блискавка, демонструючи на місці «бейзена» брудну бамбукову вудку. Норріс був поставив його там, щоб це була остання річ, яку він побачить, зістрибуючи з табуретки. Тут нікого не було, ніхто нічого не чіпав, тому голос має рацію.
«Такою вона завжди й була, – не вгавав лютий голос. – Питання лише в тому, чи зробиш ти щось тепер, чи просто втечеш у темряву?»
Норріс почав обмацувати петлю і разом з тим відчув, що в сараї він не сам. У ту ж мить, здавалося, навколо запахло тютюном і кавою, а ще якимсь ледве чутним одеколоном, ніби «саутерн джентльменом» – духом містера Ґонта.
Він або втратив рівновагу, або чиясь зла невидима рука штовхнула його з табуретки. Падаючи, він зачепив її ногою й перевернув.
Норрісів крик задушився, коли міцно затягнувся зашморг. Сповнений паніки, він рукою намацав крокву й ухопився за неї рукою. Частково піднявся, даючи собі невеликий люфт. Іншою рукою вчепився за петлю. Він відчував, як конопляні волокна деруть горло.
«Ні – це правильна відповідь! – почув він розлютований голос містера Ґонта. – Ні – це найправильніша з можливих відповідей, довбаний ти боржник!»
Його тут не було, насправді ні. Норріс знав, що його не штовхали. Однак усе одно він був цілком упевнений, що містер Ґонт тут був… і що містер Ґонт невдоволений, бо планував, що все піде по-іншому. Ті придурки не мали нічого бачити. Принаймні доки не стає пізно.
Норріс смикав і роздряпував петлю, але зашморг наче перед тим умочили в бетон. Рука, якою він тримався, шалено тремтіла. Ноги ножицями метлялися туди-сюди за три фути над долівкою. Він не зможе довго триматися на половині підборіддя. Дивовижно, як він узагалі зміг видлубати в петлі хоч якусь проріху.