Та річ, завбільшки з кита, піднімалася на поверхню. Голос містера Ґонта не міг її зупинити, ніщо не могло зупинити.
«ВИ можете зупинити це, Поллі, – сказав містер Ґонт. – Повірте мені, ви мусите».
Руку вона забрала ще до того, як торкнулася листа. Пальці повернулися до азки та обхопили її в захисний кулак. Поллі відчувала там щось, що нагрівалося від її тепла, нестямно метушачись усередині порожнього срібного амулета, і її сповнювало огидою, від чого шлунок слаб і крутився, а нутрощі гнили.
Вона відпустила кульку і знову потягнулася до листа.
«Останнє попередження, Поллі», – наказав їй голос містера Ґонта.
«Так, – відповіла тітка Евві. – Думаю, він не жартує, Трішо. Він завжди насолоджувався жінками, які горді собою, але знаєш що? Не думаю, що йому дуже потрібні ті, хто вирішує, що гординя передує погибелі. Думаю, прийшов тобі час вирішити раз і назавжди, як тебе насправді звуть».
Поллі взялася за конверт, ігноруючи ще одне попереджувальне сіпання в долонях, і глипнула на акуратно набрану адресу. Цей лист – начебто лист, начебто ксерокс – було надіслано «міс Патриції Чалмерз».
– Ні, – прошепотіла вона. – Неправильно. Ім’я неправильне.
Рука стиснула лист, повільно і впевнено зминаючи його. Тупий біль наповнив її кулак, проте Поллі це проігнорувала. Очі в неї загорілися, стали збудженими.
– Я завжди в Сан-Франциско була Поллі. Була Поллі для всіх, навіть для Департаменту захисту дітей!
Так вона намагалася повністю порвати з кожним аспектом попереднього життя, яке так сильно її травмувало, і ніколи, навіть у найтемнішу ніч, не дозволяла собі й уявляти, що більшість із тих ран вона заподіяла собі самотужки. У Сан-Франциско не було жодної Тріші чи Патриції, лише Поллі. Саме таким іменем вона заповнила всі три заяви на отримання допомоги, так і написала своє ім’я – Поллі Чалмерз, без середнього ініціала.
Якщо Алан дійсно писав людям у Департамент захисту дітей Сан-Франциско, мабуть, він би вказав її як Патрицію, та чи не виявилися б усі результати пошуку за цим іменем порожніми? Так, безумовно. Навіть адреса не збігалася б, оскільки та, яку вона вказала в полі «ОСТАННЄ МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ» стільки років тому, була адреса її батьків, а той будинок розташовано з іншого боку міста.
«А якщо Алан дав їм обидва імені? Поллі і Патриція?»
Якщо так? Вона вдосталь знає про принципи роботи владних бюрократій, щоб повірити, що не має значення, яке ім’я чи імена їм дав Алан. Пишучи їй, вони б скористалися іменем і адресою, вказаними в них у файлі. У Поллі є подруга в Оксфорді, листи від Університету Мейну для якої досі надходять на дівоче прізвище, хоча вона вже двадцять років у шлюбі.
Але цей конверт адресований Патриції Чалмерз, а не Поллі Чалмерз. А хто в Касл-Року щойно сьогодні назвав її Патрицією?
Та ж людина, яка знає, що Нетті Кобб – насправді Нетиція Кобб. Її добрий друг Ліленд Ґонт.
«Усі ці фіґлі-міґлі з листами дуже цікаві, – раптом озвалася тітка Евві, – але насправді це не дуже важливо. Важливий чоловік – твій чоловік. Він же твій чоловік, правда? Навіть тепер. Ти ж знаєш, що він ніколи б не мутив нічого в тебе за спиною, як у тому листі написано. Байдуже, яке там ім’я на листі чи наскільки там усе переконливо… ти ж це знаєш, правда?»
– Так, – прошепотіла Поллі. – Я знаю його.
Чи дійсно вона повірила хоч у щось із того всього? Чи відклала свої сумніви стосовно того абсурдного неймовірного листа, бо боялася – навіть жахалася – що Алан побачить гидку правду про азку і змусить її зробити вибір між ним і тим предметом?
– О ні, це надто просто, – прошепотіла вона. – У все ти повірила, так-так. Лише на пів дня, але повірила в це. О Боже. О Боже, що ж я наробила?
Поллі кинула зім’ятий лист на підлогу з гидливим виразом, ніби щойно усвідомила, що тримає дохлого щура.
«Я не сказала йому, через що злюся, не дала можливості пояснити, а просто… просто повірила в це. Чому? Заради Бога, чому?»
Звісно ж, вона знала чому. То був несподіваний соромливий гнів, що її брехню про причину смерті Келтона буде розкрито, муку років, проведених у Сан-Франциско, запідозрено, винуватість у смерті її дитини оцінено… і все це – єдиним чоловіком, чиєї доброї думки вона хотіла й потребувала.
Але це ще не все. Навіть не більша частина. Здебільшого то було через гордість – уражену, ображену, пульсівну, розпухлу, згубну гордість. Гордість, монета, без якої її гаманець був би зовсім порожнім. Вона повірила, бо була в паніці через сором, який народився з гордості.