– А, ну я Джо Прайс. Слухайте, заступнику, що у вас взагалі за місто тут таке? Усі наче подуріли наніц.
Норріс проігнорував його й підійшов до Сітона Томаса. Колір обличчя в того був брудно-сірий, а дихав він із помітною важкістю. Зморщена долоня недвозначно притискалася до грудей.
– Сіте, де Алан?
– Без поняття, – промовив Сіт і подивився на Норріса втомленими переляканими очима. – Щось зле діється, Норрісе. Реально зле. По всьому місту. Телефони не працюють, а так не має бути, бо більшість ліній зараз під землею. Але знаєш що? Я навіть радий, що вони не працюють. Радий, бо я й не хочу знати.
– Тобі в лікарню треба, – промовив Норріс, стурбовано дивлячись на старого.
– В Канзас мені треба, – замріяно зауважив Сет. – А поки що я просто сидітиму тут і чекатиму, доки не закінчиться. Я не….
І тут вибухнув міст, перебиваючи його, – гучний постріл шуму розірвав ніч, ніби кіготь.
– Боже! – в унісон скрикнули Норріс і Джо Прайс.
– Ага, – промовив Сіт Томас утомленим, зляканим, буркотливим і нездивованим тоном, – думаю, вони підірвуть усе місто. Мабуть, це наступний крок.
І раптом, на превеликий шок присутніх, старий заплакав.
– Де Генрі Пейтон? – закричав Норріс на поліцейського Прайса.
Той його проігнорував. Він біг до дверей подивитися, що ж вибухнуло.
Норріс перевів погляд на Сітона Томаса, але той похмуро вдивлявся в простір, по обличчі йому стікали сльози, а долоня так і лежала посередині грудей. Норріс попрямував за поліцейським Джо Прайсом і віднайшов його на стоянці біля муніципалітету, де сам колись, тисячу років тому, виписав штраф на червоний «кадиллак» Бастера Кітона. Стовп згасимого вогню чітко виділявся на тлі дощової ночі, і від його сяйва обидва бачили, що моста через потік Касл уже нема. Світлофор у дальньому кінці міста впав на вулицю.
– Матір Божа, – благоговійним голосом промовив Прайс. – Який же я радий, що це не моє місто.
Від вогню в нього на щоках виросли троянди, а в очах з’явилися жаринки.
Норрісова потреба знайти Алана стала нагальнішою. Він вирішив, що краще податися до авто й спочатку знайти Генрі Пейтона – якщо там десь відбувається велика сутичка, це мало б бути неважко. Може, й Алан також там.
Він уже майже перетнув тротуар, коли спалах блискавки показав йому дві постаті, що дріботіли з-за рогу будівлі суду біля муніципалітету. Здавалося, вони націлені на яскраво-жовтий фургон теленовин. Стосовно одного він не був упевнений, але другу постать – тлусту й трішки кривоногу – сплутати з кимсь було б важко. То був Денфорт Кітон.
Норріс ступив два кроки праворуч й приклався спиною до цегляної стіни біля устя провулку. Він дістав свій табельний револьвер. Підняв його на рівні плечей, стволом націлившись у дощове небо, і надривно закричав:
– АНІ РУШ!
Поллі здала назад автомобілем по під’їзній доріжці, увімкнула лобові склоочисники й повернула ліворуч. До болю в долонях приєднався глибокий важкий вогонь у передпліччях, де на шкіру пролилася павуча брудота. Вона якось отруїла Поллі, і отрута, здавалося, повільно проникає вглиб тіла. Але часу цим перейматися не було.
Вона наближалася до знака «стоп» на перехресті Лорел і Мейн, коли вибухнув міст. Поллі відсахнулася від оглушливого пострілу і якийсь час очманіло спостерігала за яскравим згустком полум’я, що здійнявся над потоком Касл. На мить побачила краноподібний силует самого моста чорними кутами на тлі напруженого світла, а тоді його огорнув вогонь.
Вона повернула ліворуч на Мейн у напрямку «Необхідних речей».
Одного разу Алан Пенґборн призначив себе режисером домашніх фільмів – він і гадки не мав, скількох людей до сліз утомив смиканими відео, проєктованими на повішене у вітальні простирадло, на яких його діти в підгузках непевно пересувалися по кімнаті, Енні їх купала, відбувалися дні народження та сімейні прогулянки. На всіх цих відео люди махали руками й кривлялися в камеру. Таке враження, наче було якесь неписане правило: коли хтось націлює на тебе відеокамеру, мусиш помахати, скорчити гримасу або те й інше. Якщо ні, тебе можуть заарештувати за вмисну байдужість, що тягне за собою покарання до 10 років, які потрібно провести, переглядаючи нескінченні плівки зі СМИКАНИМИ домашніми відео.
П’ять років тому він переключився на відеокамеру, що була і дешевша, і простіша… і замість того щоб замахувати людей до нестями по десять-п’ятнадцять хвилин, що складало тривалість трьох-чотирьох котушок восьмиміліметрової плівки, їх можна було замахувати годинами, навіть не вставляючи свіжої касети.