– Алане! – крикнула вона, але той не обернувся. Він рухався, маючи єдину мету, ніби робот.
Поллі штовхнула дверцята своєї машини й кинулася до нього, раз за разом викрикуючи ім’я. З низу вулиці долинуло швидке тарахкотання пострілів. Алан не повернувся в тому напрямку, так само як і не подивився на пожежу, що якусь мить тому розверзлася на місці похоронного залу й перукарні. Складалося враження, ніби він цілком замкнутий на власному внутрішньому порядку дій, і Поллі раптом усвідомила, що спізнилася. Ліленд Ґонт дістався до нього. Він усе ж купив щось, і якщо Поллі не опиниться біля його машини, перш ніж Алан кинеться на пошуки вітра в полі, на які його відправив Ґонт, то він просто поїде… і бозна-що може з ним трапитися.
Вона побігла швидше.
– Допоможи мені, – промовив Норріс Сітонові Томасу та обхопив його шию. Спробував зіп’ятися на ноги.
– Думаю, я його зачепив, – сказав Сітон. Він віддихувався, але колір шкіри повернувся до норми.
– Добре, – сказав Норріс. Плече горіло вогнем… і біль наче постійно проникав йому глибше в плоть, у пошуках серця. – Просто допоможи.
– З тобою все буде добре, – сказав Сітон. Тривожачись за Норріса, Сіт зовсім забув про свій страх, що він, як сам висловився, зляже з серцевим нападом. – Зараз, заведу тебе всередину…
– Ні, – видихнув Норріс. – Машина.
– Що?
Норріс повернув голову й блимнув на Томаса шаленими, зболеними очима.
– Підведи мене до машини! Мені треба в «Необхідні речі»!
Так. Як тільки ці слова злетіли з уст, усе наче стало на свої місця. Саме в «Необхідних речах» він купив вудку «Бейзен». Саме в тому напрямку рушив чоловік, який його підстрелив. Саме з «Необхідних речей» усе почалося. «Необхідними речами» все мусить і закінчитися.
Заливаючи Мейн-стріт свіжою загравою, рвонула «Ґалаксія». З руїн здійнявся автомат «Дабл Дреґон», двічі перевернувся і з хрускотом приземлився догори дриґом на вулиці.
– Норрісе, тебе підстрелили…
– Я знаю, що підстрелили! – закричав Норріс. З рота йому бризнула кривава піна. – А тепер підведи мене до машини!
– Норрісе, це погана ідея…
– Ні. Не погана, – безрадісно заперечив Норріс. Він повернув голову й сплюнув кров’ю. – Це єдина ідея. Тому давай. Допоможи мені.
Сіт Томас повів його до машини-два.
Якби Алан не подивився в дзеркало заднього огляду, перш ніж здати назад на вулицю, він би збив Поллі, завершуючи вечір розчавленням коханої жінки задніми колесами старого універсала. Він не впізнав її – для нього то була лише постать позаду автівки, постать жінки на тлі полум’яного котла з іншого боку вулиці. Алан вгатив по гальмах, а за мить вона вже тарабанила по вікні.
Ігноруючи її, Алан знову почав здавати назад. Сьогодні він не має часу на проблеми міста. У нього є власні. Нехай повбивають одне одного, як тупі тварини, якщо вони цього хочуть. Він їде в Мекенік-Фоллз. Він їде до чоловіка, який убив його дружину й сина на знак помсти за якісь там чотири роки в Шоушенку.
Поллі вхопилася за ручку, і її наполовину смикнуло, наполовину потягло по засипаній уламками вулиці. Вона натиснула кнопку під ручкою, від чого долоня завила від болю, а двері відчинилися, й вона відчайдушно трималася за них, а ноги її тягнуло по асфальту, бо Алан не припиняв здавати назад. Ніс універсала був націлений униз по Мейн-стріт. Через горе й лють Алан зовсім забув, що в тому напрямку вже немає моста, який би можна було перетнути.
– Алане! – закричала Поллі. – Алане, зупинися!
Ці слова дійшли. Якимсь чином ці слова досягнули його розуму, незважаючи на дощ, грім, вітер і важкий голодний хрускіт вогню. Незважаючи на його манію.
Алан подивився на неї, і в Поллі розбилося серце, коли вона побачила вираз у його очах. Алан ніби зависнув у нутрощах кошмару.
– Поллі? – сухо запитав він.
– Алане, зупинися!
Вона хотіла відпустити ручку – долоні волали від болю, – але боялася, що, якщо зробить це, він просто поїде геть і залишить її посеред Мейн-стріт.
Ні… вона знала, що він так вчинить.
– Поллі, мені треба їхати. Мені шкода, що ти на мене зла, бо думаєш, ніби я щось не так зробив, але ми з цим розберемося. Але мені треба ї…
– Я не зла на тебе, Алане. Я знаю, що це був не ти. Це все він налаштовував нас одне проти одного, як майже всіх у Касл-Року. Бо таке він робить. Розумієш, Алане? Ти мене чуєш? Бо він таке робить! Зупинися! Вимкни той довбаний двигун і послухай мене!