– Я мушу їхати, Поллі, – промовив Алан. Власний голос долинав до нього ніби звідкись здалеку. Мабуть, через радіозв’язок. – Але я повер…
– Ні, не повернешся! – скрикнула вона. Вона раптом розлютилася на нього – розлютилася на них усіх, жадібних, наляканих, злих, корисливих людисьок цього міста, включно з собою. – Не повернешся, бо якщо ти зараз поїдеш, тобі вже не буде, блядь, куди ПОВЕРТАТИСЯ!
Вибухнув клуб відеоігор. Рештки порозліталися навколо Аланового авто, що стояло посеред Мейн-стріт. Аланова талановита правиця кинулася вбік, схопила банку «Жуй-смакуй», ніби для заспокоєння, і поклала йому на коліна.
Поллі не звернула уваги на вибух. Вона вдивлялася в Алана темними, сповненими болю очима.
– Поллі…
– Глянь! – зненацька крикнула вона і розкинула спереду свою блузку. Краплі дощу падали на випуклості її грудей і блищали у заглибинці горла. – Глянь, я зняла його – амулет! Його нема! А тепер ти зніми свій, Алане! Якщо ти чоловік, то зніми свій!
Аланові було важко зрозуміти її з глибини жахіття, в якому він перебував, жахіття, яким містер Ґонт обгорнув його, наче отруйним коконом… і раптово, зі спалахом усвідомлення, Поллі зрозуміла, що ж це за жахіття. Це мусить бути воно.
– Він розповів тобі, що сталося з Енні й Тоддом? – м’яко запитала вона.
Алан смикнув назад головою, наче Поллі його вдарила, і вона зрозуміла, що поцілила в яблучко.
– Ну звісно. Що ж то за єдина у світі річ, позбавлена сенсу, але якої тобі так хочеться, що ти вважаєш це необхідним? Оце твій амулет, Алане, – те, що він накинув тобі на шию.
Вона відпустила ручку та просунула обидві руки в машину. Їх обох залило світіння лампочки на стелі. Шкіра Поллі була темна, печінково-червона. Руки настільки розпухли, що лікті перетворилися на одутлі брижі.
– Усередині мого був павук, – м’яко промовила вона. – «Павучок-павучок піднімався на бочок. Поки дощик не упав, павучка не покарав». Просто маленький павучок там був. Але він виріс. Він їв мій біль і виріс. Ось що він робив, доки я не вбила його й не забрала свій біль назад. Я так хотіла, щоб біль зник, Алане. Я цього хотіла, але це мені не потрібне. Я можу любити тебе, любити життя і терпіти біль також. Думаю, біль навіть може покращити все інше, так само як діамант має кращий вигляд у гарній оправі.
– Поллі.
– Звісно, воно мене отруїло, – вдумливо продовжила вона, – і, думаю, отрута може мене вбити, якщо нічого не вдіяти. Але чому ні? Це чесно. Важко, але чесно. Купивши амулет, я купила отруту. За останній тиждень він багато таких амулетів попродавав у своєму мерзенному магазинчику. Та падлюка працює швидко, цього не відняти. Павучок-павучок піднімався на бочок. Це було в моєму. А у твоєму що? Енні й Тодд, так? Так?
– Поллі, Туз Меррілл убив мою дружину! Він убив Тодда! Він…
– Ні! – крикнула Поллі й узяла його обличчя в пульсівні руки. – Послухай мене! Постарайся зрозуміти! Алане, це не твоє життя, хіба ти не бачиш? Він змушує тебе викуповувати власну болячку і платити двічі! Хіба ти цього ще не розумієш? Хіба не розумієш?
Алан вирячився на неї, роззявившись… а тоді його рот повільно закрився. Раптовий вираз збентеженої несподіванки з’явився в нього на обличчі.
– Чекай, – промовив він. – Щось було не так. На касеті, яку він мені залишив, щось було не так. Я не зовсім можу…
– Ти можеш, Алане! Що б той козел тобі не продав, то була брехня, так само як ім’я на листі, який він мені залишив, також було неправильне.
Уперше він почув її по-справжньому.
– Якому листі?
– Зараз це неважливо, якщо буде ще час, я тобі потім розповім. Суть у тому, що він заступив за лінію. Думаю, він завжди заступає за лінію. Він настільки переповнений гордістю, що дивно, як не вибухає. Алане, постарайся зрозуміти: Енні мертва, Тодд мертвий, і якщо ти кинешся зараз за Тузом Мерріллом, поки все місто довкіл тебе горить…
У Поллі на плечі з’явилася рука. Огорнула її шию і грубо смикнула назад. Раптом позаду неї з’явився Туз Меррілл, взяв її у хват, націлився пістолетом і вишкірився через плече до Алана.
– Про вовка промовка, леді, – промовив Туз, а над головою…
…в небі прогримів грім.
Френк Джуетт і його добрий старий «друг» Джордж Т. Нельсон стояли обличчям один до одного на сходах будівлі суду, ніби пара химерних стрільців в окулярах, уже майже чотири хвилини, а нерви, напнуті, наче струни скрипки, видавали чисті октави.