Кутиком ока Алан помітив якийсь рух нижче з Мейн-стріт. То була поліцейська машина, мабуть, поліцейська машина округу, але дивитися уважніше він не смів. Якщо Туз дізнається, що до нього підкрадаються, то вб’є Поллі. І зробить це швидше, ніж хтось устигне оком кліпнути.
Тож натомість він втупився Поллі в обличчя. Її темні очі були стомлені й наповнені болем… але не страхом.
Алан відчув, як його знову почав повільно наповнювати здоровий глузд. Смішна ця штука, здоровий глузд. Коли його в тебе відбирає, ти про це не знаєш. Не відчуваєш розлуки. І розумієш лише тоді, коли він повертається до тебе, ніби якась рідкісна дика птаха, що живе і співає всередині тебе не за наказом, а за власним вибором.
– Він помилився, – тихо сказав він Поллі. – Ґонт помилився з касетою.
– Про що ви тут пиздите? – Голос Туза був нестійкий, накокаїнений. Він притиснув ствол пістолета Поллі до скроні.
З них усіх лише Алан помітив, як тихенько й непомітно відчинилися двері «Необхідних речей», та й він би цього не побачив, якби так суворо не відвів погляд від поліцейського авто, що піднімалося вулицею. Лише Алан побачив – примарно, на самій периферії зору – високу постать, яка вийшла, одягнена не в спортивний піджак, не в смокінг, а в чорне суконне пальто.
Мандрівниче пальто.
В одній руці містер Ґонт тримав старомодну валізку, з тих, в яких у минувшину комівояжери носили свої товари й зразки. Вона була виготовлена зі шкури гієни і зовсім не була нерухомою. Валіза роздималася й розбухала, роздималася й розбухала під довгими білими пальцями, що стискали ручку. А зсередини, ніби далекий вітер чи примарний крик, який можна почути у високовольтних кабелях, долинав слабкий вереск. Алан не чув цей страшний і неприємний звук вухами, а ніби відчував його серцем і розумом.
Ґонт стояв під навісом, звідки бачив і поліцейську машину, і мізансцену біля універсала, а в його очах проступав вираз роздратування… або навіть тривоги.
Алан подумав: «А ще він не знає, що я його бачу. Я навіть у цьому впевнений. Господи Боже, тільки б я не помилявся».
Тузові Алан не відповів. Натомість він заговорив до Поллі, стискаючи пальці на банці «Жуй-смакуй». Туз її й не помітив. Найвірогідніше, мабуть, тому, що Алан просто ніяк не намагався її приховати.
– Енні того дня не пристебнула ремінь безпеки, – сказав Алан Поллі. – Я тобі це колись говорив?
– Не… не пам’ятаю, Алане.
Позаду Туза Норріс Ріджвік, силкуючись, витягував себе з вікна автомобіля.
– Ось чому вона вилетіла через лобове.
«Лише за мить мені доведеться кинутися за кимсь із них, – подумав він. – Туз чи містер Ґонт? Куди? Кого?»
– Ось про що я постійно думав: чому в неї непристебнутий ремінь. Вона ж навіть не думала про це, бо звичка настільки глибоко вкорінена. Але того дня не пристебнулася.
– Це твій останній шанс, коп! – пискнув Туз. – Я або гроші свої заберу, або цю суку! Вибирай!
Алан і надалі ігнорував його.
– А на касеті її ремінь був пристебнутий, – промовив Алан і раптом зрозумів. Усвідомлення здійнялося з глибин розуму, ніби ясна срібна колона вогню. – Він ще був пристебнутий, І ВИ ПРОЇБАЛИСЯ, МІСТЕРЕ ҐОНТ!
Алан крутнувся в бік високої фігури, що стояла під зеленим навісом футів за вісім. Він ухопився за верхівку «Жуй-смакуй», зробив великий крок у бік найновішого підприємця Касл-Рока, і не встиг Ґонт зробити хоч щось – не встиг навіть почати округлювати очі, – як Алан зірвав кришку з останнього Тоддового приколу, про який Енні казала йому: нехай купить, бо дитинство буває лише раз.
З банки вискочила змія, і цього разу то був не фокус.
Цього разу вона була реальна.
Це тривало лише кілька секунд, й Алан так і не дізнався, чи хтось це бачив, але Ґонт – так, у цьому він аніскілечки не сумнівався. Змія була довга – набагато довша, ніж ота з гофрованого паперу, що вилетіла з банки десь тиждень тому, коли він зняв кришку на стоянці біля муніципалітету після довгого самотнього повернення з Портленда. Її шкіра блищала переливчастою грою кольорів, а тіло було поцятковане діамантами червоного й чорного, наче в якоїсь приголомшливої гримучої.
Упавши на сукняне пальто Ліленда Ґонта, зміюка розкрила щелепи, й Алан примружився від сліпучого хромового сяяння її іклів. Він побачив, як смертоносна трикутна голова подається назад, а тоді кидається Ґонтові до шиї. Бачив, як Ґонт ловить її, хапає… але перш ніж це сталося, зміїні ікла встигли зануритися йому в шкіру, і не раз, а кілька разів. Трикутна голова розмивалася, рухаючись угору і вниз, ніби швейна машинка.