– Ви обманювали! – закричала Поллі. – Обманювали, брехали і шахраювали!
Ґонт кинув на неї зболений погляд, тоді повернувся назад до Алана.
– Це ж неправда, самі знаєте. Я робив усе як завжди. Показую людям, що маю на продаж… і даю їм самим вирішити. Тому… якщо ваша ласка…
– Думаю, я залишу це собі, – незворушним тоном сказав Алан. Невеличка посмішка, тонка й гостра, ніби кірочка листопадового льоду, торкнулася його рота. – Назвемо це доказами, гаразд?
– Боюся, ви не можете так учинити, шерифе. – Ґонт зійшов з тротуару на вулицю. У його очах запалали дрібні червоні цяточки. – Ви можете залишити собі мою власність хіба через свій труп. Особливо якщо я планую її відібрати. А саме це я й роблю.
Він рушив у бік Алана, а червоні цятки в його очах поглибилися. Дорогою він залишив слід від чобота у каші кольору вівсянки, що вивалилася з черепа Туза.
Алан відчув, як його живіт скручується навколо власної осі, але не поворухнувся. Натомість, спонукуваний якимсь інстинктом, який він навіть не намагався зрозуміти, Алан склав долоні докупи перед світлом лівої фари універсала. Склав їх у форму пташки й почав енергійно махати зап’ястками туди-сюди.
«Знову літають горобці, містере Ґонт», – подумав він.
Величезна проєкція птаха з тіні – радше орла, ніж горобця, і, крім того, тривожно реалістичної форми як на не зовсім детальну тінь – раптом пролопотіла по декоративному фасаду «Необхідних речей». Ґонт побачив її краєм ока, обернувся, охнув і знову відступив.
– Забирайся з мого міста, друже, – сказав Алан.
Він перемістив долоні так, щоб з’явилася тінь величезного собаки – мабуть, сенбернара – і насунулася на фасад «Шито-крито» під світлом, що лилося з фари універсала. І десь неподалік – може, випадково, а може, й ні – загавкав собака. Чималенький, судячи зі звуку.
Ґонт обернувся в тому напрямку. Тепер він здавався трішки роздратованим і точно вибитим з рівноваги.
– Радій, що я тебе відпускаю на всі чотири, – продовжив Алан. – Але за чим же тебе судити, якщо до цього дійде? Крадіжка душ, може, і є в правовому кодексі Бріґгема та Роуза, але не думаю, що знайду таку статтю у своєму. Тому раджу тобі йти, поки ще можеш.
– Віддай мою сумку!
Алан не зводив з нього очей, намагаючись зберігати недовірливий і презирливий вигляд, поки серце в грудях шалено гупало.
– Ти що, не розумієш? Не вкурив? Ти програв. Забув, як із цим миритися?
Ґонт довго дивився на Алана, після чого кивнув.
– Я знав, що мудро чинив, коли уникав тебе, – промовив він. Здавалося, він розмовляє сам із собою. – Дуже добре знав. Добре. Ти переміг. – Він почав обертатись, і Алан трішки розслабився. – Я піду…
Ґонт розвернувся назад рвучко, як та змія, настільки рвучко, що Алан здавався повільним. Обличчя його знову змінилося, людські риси зникли зовсім, і тепер це було обличчя демона, з довгими глибокими рівчаками на щоках і закоченими очима, які пломеніли помаранчевим.
– …але власність свою заберу з собою! – закричав він і кинувся на сумку.
Десь – чи то неподалік, чи то за тисячу миль звідси – скрикнула Поллі:
– Стережись, Алане!
Але часу стерегтися не було. Демон, що пахнув сумішшю сірки й паленого шкіряного взуття, уже налітав на нього. Був час або діяти, або вмирати.
Алан провів правицею по внутрішньому боці лівого зап’ястка, намацуючи еластичну петельку, що стирчала з-під ремінця годинника. Якась його частина попереджала, що це нізащо не спрацює, навіть диво трансмутації цього разу його не врятує, бо фокус із квіткою-складанкою вже зносився, і…
Великий палець утрапив у петлю.
Маленький паперовий пакетик розкрився.
Алан смикнув рукою вперед, востаннє звільняючи петельку.
– АБРАКАДАБРА, ХУЙЛО БРЕХЛИВЕ! – крикнув він, і в руці в нього раптом розцвів букет не квітів, а сліпучого світла, що залив Аппер-Мейн-стріт прекрасним мерехтливим сяйвом. Проте він усвідомлював, що кольори, які вилітають у нього з кулака неймовірним фонтаном, – це насправді один колір, як і всі кольори, проведені через скляну призму, як і веселка – це насправді один колір. Алан відчув дозу потужності, що наповнила його руку, і якийсь час його роздимало від величезного незв’язного екстазу.
Це білість! Наближається білість!
Ґонт завив від болю, гніву й страху… але не відступив. Мабуть, відбувалося саме те, про що Алан і говорив: він так давно не програвав у цій грі, що вже й забув, як воно. Він спробував пірнути під букет мерехтіння над затиснутою долонею Алана, і на мить його пальці торкнулися ручок валізи в Алана між ногами.