Спускаючись вулицею, він прискорився, і також прискорилися зміни. Авто плавилося, переформовуючись. Дах закотився назад, із блискучих ковпачків виросли спиці, шини одночасно повищали й потоншали. Із залишків решітки «такера» почала виборсуватися якась форма. То був чорний кінь із червоними, як у містера Ґонта, очима, кінь, закутий у молочний саван сяйва, кінь, чиї копита вибивали полум’я з тротуару й залишали глибокі задимлені сліди по центру вулиці.
«Талісман» перетворився на відкритий диліжанс, на високому сидінні якого сидів згорблений карлик. Чоботи карлика впиралися в грязьовий щиток, а їхні закручені каліфівські носаки горіли вогнем.
І зміни ще не закінчилися. Поки сяйливий диліжанс нісся в бік нижнього кінця Мейн-стріт, його боки почали рости. З того живильного мінливого савана зіп’явся дерев’яний дах із навислими карнизами. Виникло вікно. Спиці коліс набули примарних кольорових спалахів, а самі колеса – і копита чорного коня – піднялися над землею.
«Талісман» перетворився на диліжанс, диліжанс – на показну медичну карету, із тих, які, мабуть, перетинали країну сотні років тому. На боці був якийсь напис, і Алан встиг його розгледіти.
CAVEAT EMPTOR
було там написано.
Піднявшись на п’ятнадцять футів у повітря й не припиняючи польоту, карета пронеслася через полум’я, що височіло з руїн муніципалітету. Копита чорного коня галопували по невидимій дорозі в небі, викрешуючи іскри діамантово-блакитного й помаранчевого. Яскрава коробочка в небі перелетіла потік Касл понад зваленим мостом, що лежав у воді, ніби скелет динозавра.
А тоді клубок диму з вогняної гурби муніципалітету завалував по Мейн-стріт, а коли повітря прочистилося, Ліленда Ґонта і його пекельної карети вже не було видно.
Алан провів Поллі до автомобіля, що привіз Норріса й Сітона від муніципалітету. Норріс досі сидів на вікні, вчепившись у рейки мигалок. Він був надто слабкий, щоб опуститися назад і не впасти.
Алан обхопив Норріса за живіт (не те щоб у Норріса, з тілобудовою кілка для намету, вирізнявся якийсь живіт) і допоміг йому спуститися на землю.
– Норрісе?
– Що, Алане? – Норріс плакав.
– Відтепер і надалі можеш переодягатися в сральнику, коли тобі завгодно, – сказав Алан. – Окей?
Норріс наче й не чув.
Алан відчув кров, що просякла сорочку його першого заступника.
– Рана серйозна?
– Не дуже. Принаймні мені так здається. Але це, – він обвів рукою місто, охоплюючи всі пожежі й уламки, – все це моя провина. Моя!
– Помиляєшся, – сказала Поллі.
– Ти не розумієш! – Обличчя Норріса скрутилося в ганчірку з горя й сорому. – Це я порізав шини Г’ю Прістові! Я його розізлив!
– Так, – погодилася Поллі, – мабуть, так і вийшло. І тобі доведеться з цим жити. Так само як я розізлила Туза Меррілла, і з цим мені доведеться жити.
Вона показала на католиків і баптистів, які розбрідалися в різні напрямки, а жменька очманілих копів їм не перешкоджала, а просто стовбичила на місці. Деякі релігійні воїни йшли самотужки, деякі разом. Отець Бріґгем наче допомагав іти преподобному Роузові, а Нен Робертс тримала за стан Генрі Пейтона.
– А хто їх розізлив, Норрісе? А Вілму? А Нетті? А всіх інших? Я лише кажу: якщо ти сам усе це зробив, то ти, видать, багацько перепрацювався.
Норріса прорвало голосними мученицькими риданнями.
– Мені просто так шкода.
– І мені, – тихо додала Поллі. – У мене серце кров’ю обливається.
Алан коротко приобійняв Норріса й Поллі, а тоді нахилився в пасажирське вікно Сітового автомобіля.
– А ти як ся чуєш, старий?
– Веселенько, – відповів Сіт. А вигляд він мав цілком збуджений. Стурбований, проте збуджений. – Вам, мабуть, набагато гірше, ніж мені.
– Думаю, нам краще відвезти Норріса в лікарню, Сіте. Якщо маєш тут місце, можемо всі вміститися.
– Аякже, Алане! Залазьте! А в яку лікарню?
– Північного Камберленду, – промовив Алан. – Там один хлопчик є, мушу з ним побачитися. Треба перевірити, чи тато приїхав до нього.
– Слухай, Алане, я дійсно бачив те, про що тепер думаю? Машина того мужика перетворилася на карету й полетіла в небо?
– Не знаю, Сіте, – промовив Алан, – і скажу тобі чесну божу правду: я і знати не хочу.
Тепер підійшов Генрі Пейтон і торкнувся Аланового плеча. Очі в нього були шоковані й ніякові. Він мав вигляд людини, яка невдовзі внесе значні зміни у свій спосіб життя, спосіб мислення або і те, й те.
– Що сталося, Алане? – запитав він. – Що насправді відбулося в цьому довбаному місті?