Але власник «Необхідних речей» мовчав, просто стояв собі й дивився на Г’ю Пріста чорними індіанськими очима понад віялом пір’їстого віничка.
– Менше з тим, я хочу його купити. Продасиш?
– Звісно, – утретє повторив Ліленд Ґонт.
Г’ю відчув полегшення і раптову радість, що розлилася тілом. Зненацька він став упевненим, що все буде добре – геть усе. Це, звісно, абсолютне безумство – він винен гроші ледь не кожній людині в Касл-Року й трьох прилеглих містах, він на краю прірви, за крок від втрати роботи, на якій він уже останні шість місяців, «б’юїк» тримається на чесному слові й молитвах – але від цієї думки відмовитися було просто неможливо.
– Скільки? – запитав він. Раптом засумнівався, чи зможе дозволити собі такий ладний хвостик, і відчув укол паніки. Що, як він буде йому не по грошах? Навіть гірше, а якщо він виклянчить десь гроші завтра-післязавтра, а виявиться, що цей тип уже його продав?
– Ну, це залежить.
– Залежить? Від чого залежить?
– Від того, скільки ви готові заплатити.
Ніби крізь сон, Г’ю дістав із задньої кишені пошарпаний гаманець «Лорд Бакстон».
– Заберіть це, Г’ю.
«Я йому назвав своє ім’я?»
Г’ю не пам’ятав, але гаманець сховав.
– Виверніть кишені. Сюди, на шафку.
Г’ю вивернув кишені. Поклав зверху на шафку кишеньковий ніж, трубочку льодяників «Сертс», запальничку «Зіппо» і десь півтора долара пересипаного тютюном дріб’язку. Монети дзенькали на склі.
Чоловік нахилився вперед і роздивлявся купку добра.
– Здається, вдосталь, – відзначив він і помахав віничком над убогим манаттям. Коли він забрав віничок, ніж, запальничка й «сертси» були на місці. Монети щезли.
Г’ю спостерігав це без подиву. Він стояв мовчки, ніби іграшка з розрядженими батарейками, поки високий чоловік підійшов до вітрини й повернувся з лисячим хвостом. Він поклав його на шафку біля змалілої купки кишенькового майна Г’ю.
Г’ю повільно витягнув руку й погладив хутро. На дотик воно було холодне й дороге, а ще тріскотіло шовковою статикою. Гладити його було наче гладити ясну серпневу ніч.
– Гарно? – запитав чоловік.
– Гарно, – причмелено притакнув Г’ю й потягнувся, щоб узяти хвіст.
– Не робіть цього, – різко заборонив йому чоловік, і рука Г’ю вмить смикнулася. Він подивився на Ґонта очима, повними болю, що межував зі скорботою. – Ми ще не закінчили торгуватися.
– Ні, – погодився Г’ю. «Я загіпнозований, – подумав він. – Бляха, цей мужик мене точно загіпнозував». Але це не важило. Взагалі, це було навіть… гарно.
Він знову потягнувся за гаманцем, повільно, ніби під водою.
– Та лишися того, придурку, – нетерпляче прошипів містер Ґонт і відклав віничок убік.
Рука Г’ю знову прикипіла до стегна.
– Чому так, що стільки людей вважають, ніби всі відповіді лежать у їхніх гаманцях? – роздратовано запитав чоловік.
– Я не знаю, – відповів Г’ю. Він ніколи над цим не замислювався. – Це справді трохи по-дурному.
– Гірше, – відрізав Ґонт. Його голос переріс у буркотливі, дещо нерівні модуляції, ніби в людини, що або дуже змучена, або дуже зла. Він і був змученим – минув довгий виснажливий день. Уже багато вдалося досягнути, але робота заледве почалася. – Це набагато гірше. Це просто злочинна дурість! Знаєш що, Г’ю? Світ сповнений убогих людей, які не розуміють, що продається все, просто все… якщо вони готові за це заплатити. Вони лише на словах із цим погоджуються, більше нічого, і пишаються своїм здоровим цинізмом. Ну що ж, таке лицемірство – це глупство! Цілковите… глупство!
– Глупство, – механічно погодився Г’ю.
– Те, чого люди жадають насправді, Г’ю, не отримати через гаманець. Навіть найтовстіший гаман у цьому місті не вартий поту з-під пахв трударя. Цілковите глупство! А душі! Якби мені, Г’ю, платили десять центів за кожен раз, як я чув, що хтось охоче продасть душу за те й те, я б собі вже Емпайр-Стейт-білдинг купив! – Він схилився ближче, і тепер його губи потягнулися назад від нерівних зубів у широченній нездоровій посмішці. – От скажи мені, Г’ю: заради всіх гадів повзучих під землею, що б я робив з твоєю душею?
– Мабуть, нічого. – Голос долинав звідкілясь іздалеку. Ніби з дна глибокої темної печери. – Не думаю, що вона зараз у гарній формі.
Містер Ґонт раптом розслабився й випрямився.
– Досить цієї брехні й напівправди. Г’ю, ви знаєте жінку на ім’я Нетті Кобб?
– Психовану Нетті? Та всі в місті знають Психовану Нетті. Вона свого чоловіка замочила.