І він не збирався цим ділитися.
Нізащо, ні-ні, аж ніяк.
«Тоді краще заверши з оплатою», – прошепотів голос глибоко в думках.
Він завершить. Жодних проблем. Він розуміє, що те, що мусить зробити, – не зовсім гарний вчинок, але це також не щось зовсім огидне. Просто… просто…
«Просто жарт, – прошепотів у голові інший голос, і він побачив очі містера Ґонта – темно-сині, наче море в ясний день, і химерно заспокійливі. – Оце й усе. Просто маленький жарт».
Так, просто жарт, що б він не означав.
Жодних проблем.
Браян занурився глибше в ковдру з гусячого пуху, перевернувся на бік, заплющив очі й одразу задрімав.
Він дещо зрозумів, коли вони з братом крізь сон підсунулися ближче одне до одного. Дещо, що сказав містер Ґонт. «Ти станеш кращою рекламою, ніж БУДЬ-ЯКА місцева газета!» Тільки він не може показувати картку, яку купив. Якщо ця думка настільки очевидна для нього, хлопця, якому бракує розуму не переходити дорогу перед Г’ю Прістом, хіба такий розумник, як містер Ґонт, цього не розуміє?
Ну, можливо, розуміє. А може, й ні. Дорослі не мислять як нормальні люди, і, крім того, картка ж у нього, правда? І вона в його альбомі, саме там, де й повинна бути, правда?
Відповідь на обидва запитання була ствердна, тож Браян облишив думки про все це й знову заснув, поки по вікні барабанив дощ, а в кутах під звисами лементував невтомний осінній вітер.
Розділ четвертий
Дощ ущух до світанку четверга, а перед десятою тридцять, коли Поллі визирнула з вікна «Шито-крито» й побачила Нетті Кобб, хмари вже починали розходитися. Нетті несла складену парасольку й поквапом рухалася по Мейн-стріт, тримаючи під пахвою сумочку, ніби відчувала, що одразу в неї за спиною розкриваються щелепи нової грози.
– Як твої руки сьогодні, Поллі? – запитала Розалі Дрейк.
Поллі зітхнула про себе. Їй доведеться розібратися з таким же, тільки настирливішим запитанням, коли його вдень поставить Алан, припускала вона, – вони домовилися зустрітися за кавою в «Закусочній Нен» біля третьої. Людей, яких давно знаєш, так просто не обманути. Вони бачать сірість твого обличчя й темні півмісяці під очима. Що важливіше, вони бачать стривожений погляд твоїх очей.
– Сьогодні набагато краще, дякую, – відказала вона.
Це було немалим перебільшенням правди. Краще, та чи настільки краще? Нє-а.
– Я просто подумала, дощ і все таке…
– Та то ніколи не вгадаєш, чому вони болять. В тому-то й напасть із цим. Але ти не зважай, Розалі, а йди сюди до вікна. Мені здається, тут у нас перед очима зараз чудо відбудеться.
Розалі приєдналася до Поллі біля вікна саме вчасно, щоб побачити, як дрібна кваплива постать із затиснутою в руці парасолею, ніби дрючком, судячи з того, як вона її тримала, наближається до навісу «Необхідних речей».
– Це Нетті? Дійсно вона? – ледь видихнула Розалі.
– Дійсно вона.
– Господи, вона заходить!
Та на мить здалося, ніби передбачення Розалі обламало всю справу. Нетті підійшла до дверей… а тоді відступила. Вона переклала парасолю з однієї руки в іншу й кинула на фасад «Необхідних речей» такий погляд, наче то змія, готова її вкусити.
– Ну ж бо, Нетті, – м’яко промовила Поллі. – Давай, золото!
– Мабуть, там зачинено, – припустила Розалі.
– Ні, у нього там табличка, що у вівторок і четвер відчинено лише за попередньою домовленістю. Сама бачила, коли зранку проходила.
Нетті знову підступила до дверей. Потягнулася до ручки й знову відсмикнулася.
– Господи, мене це вбиває, – простогнала Розалі. – Вона мені була сказала, що, може, повернеться, а я ж знаю, як вона обожнює те карнавальне скло, але я б і не подумала, що наважиться.
– Вона запитала, чи нічого, що вона вийде на час перерви, щоб сходити в «те нове місце» й забрати мій судочок від торта, – пробурмотіла Поллі.
Розалі кивнула.
– Така вже наша Нетті. Вона колись навіть питала в мене дозволу сходити до виходка.
– Я так собі думаю, вона почасти сподівалася, що я забороню, що буде забагато роботи. Але, думаю, інша частина хотіла, щоб я погодилася.