Нетті також підвелася й поглянула на абажур милими очима закоханої жінки. Щемлива знервованість, з якою вона наближалася до крамниці, зникла зовсім.
– Він справді чудовий, правда?
– Навіть дуже, – тепло погодився містер Ґонт. – І я навіть не можу сказати… не можу дібрати слів… наскільки тішуся від думки, що ця річ потрапить у добрий дім, місце, де його не просто протиратимуть щосереди, доки через кілька років він не розіб’ється внаслідок якоїсь недбалості на шматочки, які підметуть і викинуть у смітник без відчуття особливої втрати.
– Я б так нізащо не вчинила! – скрикнула Нетті.
– Я знаю, – запевнив її містер Ґонт. – У цьому й полягає ваша чарівність, Нетиціє.
Нетті округлила очі на нього.
– Звідки ви знаєте моє ім’я?
– Такий у мене хист. Імен ніколи не забуваю. І облич.
Він пішов за шторку в задню частину крамниці. Повернувся, тримаючи рівний лист білого картону в одній долоні й здоровенну жужму цигаркового паперу в іншій. Поклав цигарковий папір біля контейнера від торта (жмут, тихенько й таємниче потріскуючи і шурхочучи, одразу почав розгортатися у щось схоже на величезну бутоньєрку) і почав згинати картон у форму коробки, яка ідеально підійшла для абажура.
– Упевнений, що ви належно доглядатимете річ, яку щойно купили. Саме тому я вам її й продаю.
– Справді? А я думала… містер Кітон… і той розіграш…
– Ні-ні-ні! – заперечив Ґонт, напівсміючись-напівдратуючись. – Розіграш може влаштувати будь-хто! Люди люблять жартувати одне з одного! Але вручити якусь річ людині, яка її любить і потребує… це вже зовсім інше. Іноді, Нетиціє, мені здається, що насправді я продаю щастя… ви так не думаєте?
– Ну, – щиро промовила Нетті. – Мене ви ощасливили, містере Ґонт. Дуже ощасливили.
Широкою усмішкою він оголив криві тісні зуби.
– Чудово! Це чудово! – Містер Ґонт запхав бутоньєрку із цигаркового паперу в коробку, поклав абажур у лоскітливу білосніжу, закрив коробку й демонстративними рухами заклеїв її. – Ось, готово! Ще одна задоволена клієнтка знайшла свою жадану річ!
Він передав їй коробку. Нетті взяла її. А коли пальцями торкнулася його, то відчула дрож огиди, хоча лише хвилину тому стискала їх дуже сильно, навіть пристрасно. Проте ті романтичні хвилини вже починали здаватися потьмареними й нереальними. Він поклав контейнер від торта зверху на білу коробку. У контейнері вона щось розгледіла.
– А що там?
– Записка для вашої роботодавиці, – пояснив Ґонт.
Обличчя Нетті одразу ж пронизала тривога.
– Це ж не про мене?
– Святі угодники, звісно ні! – сказав Ґонт, сміючись, і Нетті вмить розслабилася. Коли він сміявся, було неможливо опиратися чи не довіряти Ґонтові. – Бережіть абажур, Нетиціє, і приходьте ще.
– Обов’язково, – сказала Нетті, що могло бути відповіддю на обидва застереження, але в серці (у тому таємному вмістилищі, де потреби й страхи постійно штовхаються, ніби нахабні пасажири в переповненому вагоні метро) вона відчувала, що, хоч вона сюди ще, можливо, й прийде, абажур залишиться єдиною річчю, яку вона коли-небудь купить у «Необхідних речах».
Ну й що з того? Це прекрасна річ, яку вона завжди хотіла, єдине, що їй було потрібне, щоб завершити свою скромну колекцію. Нетті роздумувала, чи не розповісти містерові Ґонту, що її чоловік міг би ще жити, якби не розбив абажур із карнавального скла, вельми схожий на цей, чотирнадцять років тому і це було останньою краплею, яка штовхнула її за межу. За роки спільного життя він переламав їй багато кісток, і вона дозволяла йому жити. А коли він розбив те, що їй було справді потрібне, вона забрала його життя.
Вирішила не розповідати про це містерові Ґонту.
Він був схожим на того, хто, мабуть, і так знає.
– Поллі! Поллі, вона виходить!
Поллі облишила кравецького манекена, на якому повільно й уважно підтикáла крайку, і поспішила до вікна. Вони з Розалі стали пліч-о-пліч і дивилися, як Нетті виходить з «Необхідних речей» у стані, який можна було б описати лише як «добряче навантажений». Під пахвою вона тримала сумочку, під іншою – парасолю, а в руках несла квадратну білу коробку з контейнером від торта Поллі зверху.