– Наступного тижня на нараді щодо закупівель ми розбираємося з питаннями бюджету, які обговорюватимуть у лютому на зборах жителів міста… – почав Алан.
– Канєшно, – буркнув Кітон.
– …і це штука політична, – продовжив Алан. – Я це усвідомлюю, і ти також усвідомлюєш. Щойно я суто з політичних міркувань порвав цілком дійсний штраф за паркування.
Кітон легенько всміхнувся.
– Ти вже достатньо давно в місті, щоб знати, як тут усе працює, Алане. Рука руку миє.
Алан посунувся в кріслі. Воно заскрипіло й запищало – звуки, які він часто чув уві сні після довгих важких днів. Таких, яким виявився цей.
– Так, – сказав він. – Рука руку миє. Але це поки що.
Брови знову збіглися докупи.
– Це що означає?
– Означає, що навіть у маленьких містах є момент, на якому політика закінчується. Ти не забувай, що я чиновник не призначений. Міські виборні можуть контролювати фінансові ресурси, але за мене люди голосують. А голосують для того, щоб зберігати і підтримувати закон. Я дав присягу і намагаюся її дотримуватися.
– Ти мені погрожуєш? Бо якщо так…
Саме в ту мить пролунав дзвінок на фабриці. Тут він почувся приглушено, але Денфорт Кітон усе одно підскочив, ніби його оса вжалила. На мить його очі округлилися, а руки вчепилися в білі виступи билець крісла.
Алан знову відчув те збаламучення. «Він боязкий, як кобила в тічку. Що з ним таке?»
Уперше він замислився, чи містер Денфорт Кітон, перший виборний Касл-Рока задовго до того, як Алан узагалі почув про це місце, раптом не вживає щось не зовсім кошерне.
– Я тобі не погрожую, – заспокоїв Алан.
Кітон знову почав розслаблятися, але сторожко… ніби боявся, що свисток на фабриці озветься знову, просто щоб познущатися з нього.
– Добре. Бо питання не лише у фінансових ресурсах, шерифе Пенґборн. Рада виборних, а також троє окружних адміністраторів мають право звільняти й призначати заступників шерифа. Окрім багатьох інших прав, про які, я певен, ти знаєш.
– Це суто бюрократія.
– І завжди так було, – погодився Кітон. Із внутрішньої кишені він дістав сигару «Рой Тен». Протягнув її між пальцями, шурхочучи поліетиленом. – Це ж не означає, що так завжди має бути.
«А тепер хто кого залякує?» – подумав Алан, але нічого не сказав. Натомість відкинувся в кріслі й дивився на Кітона. Той кілька секунд тримав зоровий контакт, а тоді опустив очі й почав порпатися в обгортці.
– Наступного разу запаркуєшся на місці для інвалідів, я сам тобі випишу штраф і він нікуди не дінеться, – сказав Алан. – А якщо ще хоч раз торкнешся когось із моїх заступників, я тебе закрию зі звинуваченням у нападі третього ступеня. Це станеться, скільки б у міських виборних не було так званих прав. Бо для мене це перестає бути питанням політики. Зрозуміло?
Якусь мить Кітон роздивлявся сигару, ніби медитуючи. Коли знову підняв очі на Алана, вони обернулися дрібними твердими шматками кременю.
– Шерифе Пенґборн, якщо хочеш дізнатися, наскільки тверда в мене срака, вперед, продовжуй тиснути.
У Кітона на обличчі був написаний гнів – так, без сумніву, проте Алан подумав, що це ще не все. Там також був страх. Чи побачив він це? Чи відчув? Невідомо, та це й не важить. Але чого Кітон боїться… ось що важить. Це може важити досить багато.
– Зрозуміло? – повторив Алан.
– Так, – відповів Кітон. Він зняв поліетилен із сигари несподіваним різким рухом і впустив його на підлогу. Сигару затиснув зубами й так і вимовив:
– А тобі зрозуміло?
Крісло заскрипіло й зарипіло, коли Алан знову нахилився вперед. Він серйозно подивився на Кітона.
– Я розумію, що ти говориш, але ні чорта не розумію, що ти коїш, Денфорте. Ми ніколи не були з тобою якимись кентами…
– Звичайно, – вторував Кітон й відкусив кінчик сигари.
На мить Алан подумав, що той також опиниться на підлозі, і приготувався пропустити й це також – політика, – але Кітон виплюнув його собі в долоню, а тоді впустив у чисту попільничку на столі. Там кінчик лежав, ніби маленьке собаче гіменце.
– …але в нас завжди були непогані робочі стосунки. А тепер оце. Щось не так? Якщо що, я можу допомогти…
– Усе так, – перебив Кітон, різко підводячись. Він знову лютував – навіть більше, ніж просто лютував. Алан майже бачив, як у нього з вух пара валить. – Просто мені вже так набридло це… переслідування.
Він уже вдруге вжив це слово. Аланові воно здавалося дивним, тривожним. Узагалі вся ця розмова здавалася йому тривожною.
– Ну, у разі чого ти знаєш, де я, – сказав Алан.