(Зовсім трохи, – скорботно підтвердив внутрішній голос)
але зовсім трохи, бо ж не може людина прийняти сто дев’яносто пігулок аспірину за тиждень. Не може. Енні сказала йому, що він говорить дурниці. Сказала, що протирала стільницю біля раковини й перевернула слоїк. Кришечка була погано закручена, і більшість пігулок висипалися в раковину. Вони почали розмокати, тож вона їх викинула.
Енні так сказала.
Але він коп і навіть поза роботою не міг відмовитися від автоматичних звичок спостереження, які йдуть у комплекті з професією. Не міг вимкнути внутрішній детектор брехні. Якщо спостерігаєш за людьми, коли ті відповідають на твої запитання, тобто реально спостерігаєш, то майже завжди розумієш, коли вони брешуть. Алан якось допитував чоловіка, який сигналізував про кожну свою брехню, колупаючись нігтем великого пальця між верхніми іклами. Язик промовляє брехню. Тіло здебільшого приречене сигналізувати про правду. Тож він розвів руки навколо столу кабінки в Нен, де вони сиділи, взяв долоні Енні у свої й попросив розповісти правду. І коли після короткочасних вагань вона відповіла, що так, головні болі справді погіршились, і так, вона справді трохи п’є аспірин, але ні, вона не прийняла всі пігулки, яких немає, що слоїк справді розсипався в раковину, він їй повірив. Алан купився на найстаріший трюк у книжці, який шахраї називають «заманухою»: якщо брешеш і тебе на цьому ловлять, зроби крок назад, розкажи половину правди. Якби спостерігав за нею уважніше, то знав би, що Енні все одно не до кінця з ним щира. Він би змусив її визнати щось, що йому здавалося ледь не неможливим, але зараз видавалося правдою: головні болі були настільки сильні, що їй доводилося приймати як мінімум двадцять пігулок аспірину за день. І якби вона зізналася в цьому, він би повіз її в Портленд чи Бостон, у кабінет невролога ще до кінця тижня. Але Енні була його дружиною, а в ті дні він був менш спостережливим поза службою.
Алан заспокоїв себе, повівши її до Рея Ван Еллена, і вона пішла. Рей нічого не знайшов, і Алан ніколи не тримав на нього зла за це. Рей провів звичні перевірки рефлексів, заглянув їй в очі своїм вірним офтальмоскопом, перевірив, чи не двоїться в неї в очах, і відправив у регіональну лікарню в Оксфорді на рентген. Однак не запропонував пройти комп’ютерну томографію, і коли Енні сказала, що голова перестала боліти, Рей їй повірив. Алан підозрював, що, можливо, він не помилився, повіривши їй. Він знав, що лікарі майже настільки чітко розуміють мову тіла, як і копи. Пацієнти майже настільки ж завзято брешуть, як і підозрювані, і з тих же мотивів: звичайного страху. І коли Рей обстежував Енні, Алан був на службі. Тож, можливо, у період між тим, як Алан зробив своє відкриття, і тим, як Енні сходила до лікаря Ван Еллена, головні болі таки вщухли. Мабуть, вони припинилися. Пізніше, під час довгої розмови за склянками бренді вдома в лікаря на Касл-В’ю, Рей розповів Аланові, що симптоми часто приходять і минають у випадках, коли пухлина розташована високо в стовбурі мозку.
– Часто в людей з пухлинами в стовбурі трапляються судоми, – пояснював він Аланові. – Якби в неї сталася судома, можливо…
І стенав плечима. Так. Можливо. А можливо, чоловік на ім’я Тед Бомонт був незвинуваченим співзмовником у смерті його дружини й сина, але Алан не міг у душі звинувачувати також і Теда.
Не всі речі, що відбуваються в містечках, відомі жителям, хоч як сильно ті гострять вуха й енергійно ляпають язиком. У Касл-Року люди знали про Френка Додда, копа, що збожеволів і вбивав жінок ще в часи шерифа Баннермена, вони знали про Куджо, сенбернара, що оскаженів на дорозі № 3, і знали, що будиночок біля озера, який належав Теду Бомонту, письменнику й місцевій Знаменитості, згорів ущент улітку 1989 року, але не знали, за яких обставин відбулася та пожежа і про те, що Бомонта переслідував чоловік, який насправді був зовсім не чоловік, а істота, для якої й назви немає. Однак Алан Пенґборн знав про ці речі, і вони досі час від часу приходили до нього вві сні. Усе те скінчилося на момент, коли Алан дізнався про головні болі Енні… хоча насправді не скінчилося. Завдяки п’яним телефонним дзвінкам Теда Алан став мимовільним спостерігачем розпаду Тедового шлюбу й повільної руйнації його здорового глузду. Крім того, тут ішлося й про Аланів здоровий глузд. У черзі до якогось лікаря Алан прочитав статтю про чорні діри – величезні небесні простори порожнечі, які, наче вихори антиматерії, ненаситно всмоктують усе поблизу. У кінці літа й на початку осені 1989 року справа Бомонта стала для Алана особистою чорною дірою. Бували дні, коли він ставив під сумнів найпростіші поняття реальності й роздумував, чи хоч щось із того дійсно сталося. Бували ночі, коли він лежав без сну, доки світанок не заплямлював загравою схід, боячись заснути, боячись, що сни збудуться: чорний «торонадо», що суне на нього, чорний «торонадо» з напівзогнилим монстром за кермом і наліпкою «ІНТЕЛІГЕНТНИЙ СУЧИЙ ПОТРОХ» на задньому бампері. У ті дні від самого вигляду горобця на поручнях веранди чи на газоні йому хотілося кричати. Якби його запитали, Алан відповів би: «Коли в Енні почалися проблеми, я був зайнятий іншим». Але річ була не в тому. Десь у голові він відчайдушно боровся за власний здоровий глузд. «ІНТЕЛІГЕНТНИЙ СУЧИЙ ПОТРОХ» – як воно йому згадалося. Як воно його переслідувало. Це, а ще горобці.