– Ти кажеш, був настільки відірваний, що ніколи не помічав Енні й Тодда, коли вони були поруч, або що ти взагалі й удома не бував?
– Ні… так… ну, тобто я, звісно, бував удома, але…
Дивне відчуття – перебувати по інший бік цих скорострільних запитань. Так, наче Поллі накачала його новокаїном, а тоді взялася обходитися ніби з грушею для побиття. І та первісна річ, чим би вона не була, досі рухалася, досі котилася в бік межі, де гравітація почне діяти не на те, щоб тримати, а на те, щоб скидати.
– Тодд коли-небудь підходив і казав тобі, що боїться мами?
– Ні…
– Ніколи не говорив «Татусю, думаю, мама планує вбити себе й взяти мене з собою за компанію»?
– Поллі, це ж бридня! Я…
– Казав?
– Ні!
– Казав коли-небудь, що вона дивно поводиться чи говорить?
– Ні…
– А Ел завжди був у школі, так?
– Як це стосується…
– У неї була лише одна дитина в гнізді. Ти зникав, працював, у гнізді були лише вони вдвох. Вона з ним обідала, допомагала з домашніми завданнями, дивилася телевізор…
– Читала йому… – сказав він. Голос прозвучав дивно, нерозбірливо. Він сам його ледве зрозумів.
– Вона була, мабуть, першою людиною, яку Тодд бачив щоранку, і останньою, яку бачив перед сном, – сказала Поллі. Долоню вона тримала в нього на зап’ястку. Очі щиро заглядали в його. – Якщо хтось і міг щось передбачити, то це була людина, яка загинула разом із нею. І та людина не сказала ні слова.
Раптом та річ усередині обірвалася. Обличчя здригнулося. Він відчував, як це відбувається – наче до неї в багатьох місцях було прикріплено струни і кожну зараз смикала м’яка, проте наполеглива рука. Тепло заповнило горло й спробувало зімкнути його. Тепло заповнило обличчя. Очі налилися слізьми. Поллі Чалмерз подвоїлася, потроїлася, а тоді розкололася на призми світла та образів. Його груди здійнялися, проте легені ніби не могли відшукати повітря. Долоня з тією його страшною швидкістю перевернулася й ухопила її руку. Боліло, мабуть, жахливо, проте Поллі ніяк цього не показала.
– Я сумую за нею! – викрикнув він на Поллі, й гучні болісні ридання обернули слова на зітхання. – Я сумую за ними обома, ох, Боже, як же я за ними сумую!
– Знаю, – спокійно вимовила Поллі. – Знаю. Уся річ же в цьому, правда? Все через те, що ти за ними сумуєш.
Алан почав плакати. Ел плакав щоночі протягом двох тижнів, Алан був біля нього, обіймав і заспокоював як міг, проте сам не плакав. А тепер плакав. Ридання охопили його й несли за собою. Він не мав сили зупинити їх. Не міг пом’якшити своє горе і зрештою зрозумів, з глибоким незв’язним полегшенням, що в цьому й немає потреби.
Він сліпо штовхнув чашку кави, почув, як вона вдарилася об підлогу в якомусь іншому світі й там розбилася. Він поклав перегріту пульсуючу голову на стіл, обвив її руками й плакав.
У певну мить відчув, як Поллі холодними долонями, спотвореними добрими долонями підняла його голову й поклала собі на живіт. Так вона й тримала її, а він довго-довго ридав.
Її рука зсунулася йому з грудей. Алан обережно відсунув її, усвідомлюючи, що, навіть легенько зачепивши долоню, розбудить Поллі. Дивлячись у стелю, він загадувався, чи Поллі навмисне того дня спровокувала його на скорботу. Думав, що радше так, бо чи знала, чи відчувала, що виражати горе йому потрібно набагато більше, ніж шукати відповіді, яких майже точно немає. І все одно.
Так у них почалося, хоча Аланові це здавалося радше кінцем, він не визнавав це як початок. Відчувалося, ніби то був радше кінець чогось. Перед днем, коли він нарешті набрався достатньо сміливості, щоб запросити Поллі на вечерю, він часто думав про погляд тих блакитних очей і відчуття її руки в себе на зап’ястку. Міркував про ніжну безжальність, з якою вона штовхала до думок, які він або ігнорував, або недогледів. І протягом того часу він намагався розібратися з новим набором почуттів стосовно смерті Енні. Як тільки щезла перегородка між ним і скорботою, ці почуття залили його, ніби повінь. Головним і найтривожнішим із них була жахлива лють на неї за те, що приховувала хворобу, яку можна було б лікувати й вилікувати… і за те, що того дня взяла з собою їхнього сина. Алан розмовляв про деякі почуття з Поллі в «Березах» холодного дощового вечора минулого квітня.
– Ти перестав думати про самогубство й почав думати про вбивство, – сказала на це вона. – Тому ти й злишся, Алане.
Він похитав головою й уже почав щось говорити, але Поллі схилилася над столом і міцно притулила покручений палець йому до губ. Цить, ти. І цей жест був настільки несподіваним для нього, що він таки замовк.