– Тут ми ці речі називаємо набивкою для дурнів, батяня, – відзначив голос.
Голос був йому знайомий. Він належав тому інтелігентному сучому потроху на «торонадо», Джорджеві Старку.
– Цей магазин ми називаємо «Кінецьвіль», – пояснив голос, – бо в цьому місці всім товарам і послугам настає кінець.
Алан побачив велику змію – схожу на пітона з головою гримучої, – яка виповзла з-поміж величенького набору комп’ютерів «Еппл», позначених написом «БЕЗКОШТОВНО ДЛЯ ГРОМАДСЬКОСТІ». Він уже був кинувся тікати, але рука без ліній на долоні вхопила його за плече й зупинила.
– Давай, – переконливо промовив голос. – Бери що хочеш, начальнику. Бери все, що хочеш… і заплати.
Але що б він не брав, усе перетворювалося на обгорілу й поплавлену пряжку паска його сина.
Розділ восьмий
У Денфорта Кітона пухлини в мозку не було, а от що в нього було, то це страшний головний біль, поки він сидів у своєму кабінеті рано-вранці в суботу. На столі, поруч зі стосом міських податкових реєстрів з червоними корінцями, датованими 1982–1989 роками, розпростерлося ройовисько кореспонденції від Податкової служби штату Мейн і відксерених листів, які він писав у відповідь.
Усе навколо починало валитися. Він знав про це, але не міг нічим зарадити.
Учора ввечері Кітон з’їздив у Льюїстон, повернувся в Рок уночі близько пів на першу і решту ночі неспокійно міряв кроками домашній кабінет, поки дружина нагорі спала під дією заспокійливого. Він зловив себе на тому, що дедалі частіше зиркає на маленьку шафу в кутку кабінету. У шафі була висока полиця, закладена светрами. Більшість із них були старі й поїдені міллю. Під ними лежала різьблена дерев’яна коробка, яку змайстрував його тато до того, як Альцгеймер навис над ним, наче тінь, викравши всі вагомі вміння й спогади. У коробці лежав револьвер.
Кітон усвідомив, що дедалі частіше думає про той револьвер. Не для себе, ні. Принаймні не в першу чергу. А для Них. Для Переслідувачів.
За чверть шоста він покинув будинок і поїхав мовчазними світанковими вулицями між його домом і будівлею муніципалітету. Едді Ворбертон з мітлою в руці й «честерфілдом» у зубах (і ладанкою зі Святим Христофором із чистого золота, яку він учора купив у «Необхідних речах», надійно схованою під блакитною сорочкою з шамбре) дивився, як той суне сходами на другий поверх. Чоловіки й словом не перекинулися. Едді вже звик до Кітонових появ у дивний час протягом останнього року, а сам Кітон уже давно перестав помічати Едді.
Тепер Кітон зсунув листи докупи, переборов імпульс подерти їх на шматочки й порозкидати навколо і почав сортувати. Листи від Податкової служби на одну купку, його листи – на іншу. Ці листи він тримав у нижній шухляді своєї картотеки – шухляді, ключ від якої мав лише він.
У нижній частині більшості листів ішов припис: ДК/шл. ДК означало, звісно, Денфорт Кітон, шл – Ширлі Лоуренс, його секретарка, яка слухала диктування й набирала листи. Ширлі, проте, не набирала жодної з відповідей на листи Податкової, хоч тих, що мали її ініціали, хоч ні.
Мудріше тримати деякі речі для себе.
Поки він сортував листи, поглядом вихопив фразу: «…і ми помічаємо розбіжності в щоквартальних податкових деклараціях міста за 1989 податковий рік…»
Кітон швидко відклав цей лист геть.
Ще один: «…тож коли ми проаналізували вибірку форм на компенсацію через непрацездатність за останній квартал 1987 року, у нас виникли серйозні питання стосовно…»
У теку.
І ще один: «…вважаємо, що ваш запит на перенесення оцінки наразі можна вважати передчасним…»
Вони миготіли перед очима нудотними махами, від чого Денфорт почувався ніби на неконтрольованому атракціоні в лунапарку.
«…питання стосовно цих лісничих фондів наразі…»
«…не вдалося знайти записів про те, що місто подавало…»
«…розподіл штатівської частини фінансування не було належним чином задокументовано…»
«…відсутні чеки на рахунки витрат повинні бути…»
«…паперових чеків недостатньо…»
«…може вимагатися повна документація витрат…»
І нарешті останній, що прийшов учора. Який, своєю чергою, відправив Кітона вчора ввечері в Льюїстон, куди він був присягся більше ніколи не їздити під час сезону кінних перегонів.
Кітон відсторонено дивився на листи. Голова пульсувала й вібрувала. Величезна крапля поту повільно скотилася йому по спині. Під очима темніли кола виснаження. У кутик рота в’ївся герпес.