Коли на табло тоталізатора з’явилися цифри, Кітонові довелося запитати Фрейжера, що вони означають. Той зиркнув на його квитанцію, тоді на табло. Глухо присвиснув.
– Я відбив свої гроші? – нетерпляче запитав Кітон.
– Бастере, та ти не лише їх відбив. Коефіцієнт на Цілковиту був тридцять до одного.
На іподромі того вечора Кітон заробив понад триста доларів. Саме так зародилася його одержимість.
Кітон узяв своє пальто з вішалки в кутку кабінету, натягнув на себе, уже хотів був іти, але спинився, тримаючись за ручку дверей. Він роззирнувся по кімнаті. На стіні навпроти вікна висіло дзеркало. Кітон довго й допитливо дивився на нього, тоді підійшов ближче. Він уже чув про те, як Вони використовують дзеркала, – не вчора народився.
Він притиснувся до дзеркала обличчям, ігноруючи відображення білої, як крейда, шкіри й червоних очей. До щік приклав долоні, прикриваючи відблиск, звужуючи очі, щоб побачити з іншого боку камеру. Шукаючи Їх.
Не побачив нічого.
Минуло багато часу, перш ніж Кітон відступив, байдуже протер запацькане скло рукавом пальта й вийшов із кабінету. Нічого. Принаймні поки що. Це не означає, що Вони не прийдуть сьогодні, витягнуть дзеркало й замінять його на однобічне скло. Шпигунство – ще один інструмент у руках Переслідувачів. Тепер йому доведеться перевіряти дзеркало щодня.
– Але я зможу, – промовив він порожньому коридору нагорі. – Я зможу це робити. Повірте мені.
Едді Ворбертон мив підлогу вестибюля й не підвів голови, коли Кітон вийшов на вулицю.
Його авто стояло позаду будівлі, але їхати не хотілося. Кітон почувався надто збентеженим, щоб вести. Ще не дай Боже заїде своїм «кадді» в чийсь магазин, якщо наважиться сісти за кермо. Також у глибині свого збентеженого розуму він не відав, що прямує геть від дому, а не в його бік. Була сьома п’ятнадцять ранку суботи, і він був єдиною людиною в маленькому бізнес-районі Касл-Рока.
Думками Кітон ненадовго полинув до того першого вечора на льюїстонському іподромі. Тоді здавалося, що він просто не здатен помилитися. Стів Фрейжер утратив тридцять доларів і після дев’ятого забігу сказав, що їде. Кітон сказав, що ще трохи затримається. Він навіть не глянув на Фрейжера й майже не помітив, що той кудись пішов. Він пам’ятав, що приємно, коли ніхто тобі під ліктем постійно не триндить, Бастер те, Бастер се. Те прізвисько він ненавидів, і Стів, звісно, знав про це – тому й уживав його.
Наступного тижня Кітон знову приїхав на іподром, цього разу сам, і втратив шістдесят доларів із попереднього виграшу. Це його не особливо зачепило. Хоча він часто думав про ті величезні пачки скріплених банкнот, насправді суть була не в грошах. Гроші – це просто символ, який ти забираєш із собою, щось, чим можна довести, що ти був, хоч і недовго, частиною цього шоу. Насправді йому важило лише величезне захоплення, яке проймало натовп, коли лунав дзвінок старту, ворота відчинялися з важким хрумким ударом і диктор волав: «Вони РУШАЮТЬ!» Його зачіпав рев натовпу, коли коні долають другий поворот і ґвалтовно летять протилежною прямою, істеричні заклики в стилі проповідей під голим небом на трибунах, коли коні обходять четвертий поворот і дають газу на прямій. То було життя, яке ж то було життя. То було настільки жваве життя, що…
…воно стало небезпечним.
Кітон вирішив, що краще відійти. Він до деталей спланував своє життя. Збирався стати головою ради виборних Касл-Рока, коли Стів Фрейжер нарешті зніме свій значок, а ще через шість-сім років – конгресменом від штату в Палаті представників. А після цього хтозна? Державна посада – це не щось недосяжне для чоловіка з амбіціями, вміннями… і здоровим глуздом.
От у цьому й полягає справжня проблема іподрому. Спочатку він її не розпізнав, але коли вона виникла, зрозумів дуже швидко. Іподром – це місце, де люди платять гроші, беруть квиток… і на якийсь час прощаються зі здоровим глуздом. Кітон у своїй сім’ї набачився стільки божевілля, що йому було цілком комфортно з принадами, які для нього готував льюїстонський іподром. То була яма зі слизькими стінами, вищир із прихованими зубами, заряджений пістолет зі знятим запобіжником. Коли він туди йшов, то не мав сили покинути те місце, доки не мине останній забіг вечора. Він знав. Він намагався. Одного разу дійшов майже до турнікета на виході, доки щось у закапелках розуму, щось потужне, зловісне, рептильне здійнялося, взяло контроль на себе й повернуло ноги назад. Кітона злякало те, що він цілком пробудив ту рептилію. Краще нехай вона спить.
Три роки він тільки тим і займався. Тоді, у 1984-му, Стів Фрейжер пішов на пенсію, і Кітона обрали головою ради виборних. Саме тоді й почалися справжні проблеми.