– А якщо виграє якийсь інший, то нічия?
– Так. Готові?
– Та готовий, – роздратовано кинув Кітон і нахилився ближче до олов’яного іподрому. Руки він стиснув між широких стегон.
Біля лінії старту з отвору стирчав невеличкий важіль.
– І вони рушають, – м’яко промовив Ґонт і натиснув його.
Зубці й шестірні під іподромом почали скреготати. Коні рушили зі стартової лінії, рухаючись за призначеними напрямками. Спершу повільно, похитуючись уперед-назад у гніздах і дрібними посмиками, ніби всередині платформи ховалася якась головна пружина або кілька пружин, проте, наблизившись до першого повороту, фігурки почали набирати швидкість.
Кінь номер два ішов попереду, за ним – сьомий. Інші тягнулися позаду.
– Уперед, п’ятий! – тихо скрикнув Кітон. – Уперед, п’ятий, сука ти паршива!
Ніби почувши його, маленька олов’яна коняка почала відриватися від решти стада. На півшляху вона порівнялася з сьомою. Шостий кінь, вибір Ґонта, також почав набирати швидкість.
«Виграшний квиток» торохкотів і вібрував на маленькому столі. Кітонове обличчя висіло над грою, ніби величезний деформований місяць.
Крапля поту впала на дрібного жокея на коняці під номером три. Якби то була реальна людина, і він, і його скакун промокли б до нитки.
На третьому повороті кінь під номером сім різко набрав швидкість і наздогнав перших двох, але Кітонова п’ятірка щосили тримала позицію, а Ґонтова шістка наступала на п’яти. Ці четверо разом проминули поворот, далеко відірвавшись від решти, шалено вібруючи в рівчачках.
– Жени, тупа ти шкура! – загорлав Кітон. Він зовсім забув, що це просто шматочки олова у грубій формі коней. Він забув, що перебуває в крамниці чоловіка, якого ніколи раніше не бачив. Старий запал повністю охопив його. Метляв ним, як тер’єр пацюком. – Вперед, жени! Швидше, сука, ШВИДШЕ! Швидше ДАВАЙ!
Тоді номер п’ять порівнявся з лідером… і перегнав його. Ґонтів кінь долав свій фланг, коли Кітонів перетнув лінію фінішу й став переможцем.
Механізм працював уже повільніше, але більшість коней повернулися на стартову лінію до того, як клацання зовсім затихло. Ґонт пальцем посунув тих, що залишилися, щоб порівняти з рештою для наступного старту.
– Хух! – видихнув Кітон і витер чоло. Він почувався зовсім вичавленим… але також краще, ніж довгий-довгий час до того. – Непогано так було!
– Гарно, як на картині, – погодився Ґонт.
– Уміли ж колись робити всіляке, правда?
– Уміли, – усміхаючись, погодився Ґонт. – І, здається, я вам винен послугу, містере Кітон.
– Ой, та облиште – це ж для розваги було.
– Зовсім ні. Справжній джентльмен завжди сплачує свої борги. Просто попередьте мене за день-два перед тим, як захочете зібрати данину, як то кажуть.
«Перед тим, як зібрати данину».
Від цих слів йому з тріском усе згадалося. Данина! У нього Їхня данина! Їхня! У четвер Вони вимагатимуть цю данину собі… і що тоді? Що тоді?
У голові танцювали образи осудливих газетних шпальт.
– Хочете знати, як серйозні гравці у тридцятих використовували цю іграшку? – м’яко запитав Ґонт.
– Звісно, – відповів Кітон.
Та насправді йому було наплювати… доки він не підняв голову. Очі Ґонта знову зустрілися з його, захопили їх, і думка про те, щоб за допомогою дитячої гри вибирати переможців, знову здалася цілком логічною.
– Ну, – почав Ґонт, – вони брали газету чи «Програму перегонів» того дня і проганяли забіги, один за одним. На цій дошці, розумієте. Вони давали кожному коню кожного забігу ім’я з газети, торкаючись олов’яного коня й одночасно називаючи кличку. Тоді заводили механізм і запускали. Так вони проганяли весь список – вісім, десять, дванадцять забігів. Тоді йшли на іподром і ставили на коней, які вигравали в іграшці.
– І це спрацьовувало? – запитав Кітон.
Власний голос, здавалося йому, долинає з якогось іншого місця. Далекого місця. Він наче плавав у Ґонтових очах. Плавав у червоній піні. Відчуття було чудернацьке, але досить приємне.
– Здається, так, – відповів Ґонт. – Мабуть, то лише дурний забобон, але… ви б хотіли купити цю річ і спробувати самотужки?
– Так, – промовив Кітон.
– Вам «Виграшний квиток» просто кров з носа потрібен, так, Денфорте?
– Ох, та й не один. Цілий вагон, якщо можна. Скільки з мене?
Ліленд Ґонт розсміявся.
– Ой, ні. Такого мені не треба! Я ж і так перед вами в боргу! Давайте так – відкрийте гаманець і дайте мені першу купюру, яку там знайдете. Упевнений, вона мені підійде.