– Денфорте?
– Відстáнь! – Голос був збуджений, але вона не могла визначити, від захвату чи від страху.
– Денфорте, все добре?
– Так, йоб твою! Відчепися! Я скоро вийду!
Грюкіт і деренчання. Деренчання й грюкіт. Ніби болото в міксері для тіста. Від цього їй стало трохи боязко. Міртл сподівалася, що в Денфорта там не нервовий зрив. Він останнім часом такий дивний.
– Денфорте, може, мені сходити в пекарню, купити кілька пончиків?
– Так! – гукнув він. – Так! Так! Пончиків! Туалетного паперу! Силіконових імплантів! Іди куди хочеш! Купуй що хочеш! Просто відчепися від мене!
Вона ще трохи постояла, занепокоєна. Подумала, чи не постукати ще раз, тоді вирішила, що не варто. Вона вже не була впевнена, що хоче знати, що там робить Денфорт у своєму кабінеті. Ще більше вона не була впевнена, чи взагалі хоче, щоб він відчиняв двері.
Міртл узулася, накинула важке осіннє пальто – надворі було сонячно, але прохолодно – й пішла до машини. Проїхала до «Сільської випічки» в кінці Мейн-стріт і взяла кілька пончиків – глазурованих медом для себе, шоколадно-кокосових для Денфорта. Вона сподівалася, що пончики його втішать – її завжди тішить трішки шоколаду.
Дорогою назад Міртл помітила вітрину «Необхідних речей». Те, що вона там побачила, змусило її щосили вгатити обома ногами по педалі газу. Якби хтось їхав позаду неї, то, без сумніву, врізався б.
На вітрині лежала просто прекрасна лялька.
Жалюзі, звісно, були знову підняті. А на прозорій пластиковій присосці знову висіла табличка
ВІДЧИНЕНО.
Звісно.
Поллі Чалмерз провела полудень тієї суботи, займаючись тим, що їй здавалось абсолютно дивним: не роблячи взагалі нічого. Сидячи біля вікна в бостонському кріслі-гойдалці з гнутої деревини, акуратно склавши на колінах руки, спостерігаючи за поодинокими автівками на вулиці. Алан потелефонував їй перед тим, як вирушив у патруль, повідомив, що розминувся з Лілендом Ґонтом, запитав, чи вона добре почувається і чи їй щось потрібно. Вона відповіла, що почувається добре і їй нічого не потрібно, дякую. Обидва твердження були брехнею. Вона взагалі не почувалася добре, і дещо їй було потрібно. Ліки від артриту стояли першими в списку.
«Ні, Поллі. Тобі треба лише трохи сміливості. Рівно стільки, щоб підійти до чоловіка, якого кохаєш, і сказати йому: “Алане, я трохи перекрутила правду, коли розповідала про ті роки, коли мене не було в Касл-Року, і зовсім збрехала про те, що сталося з моїм сином. Тепер хочу попросити вибачення й розповісти правду”».
Звучало легко, коли отак відкрито говорити. Ставало важче лише тоді, коли дивишся в очі чоловікові, якого кохаєш, або коли намагаєшся знайти ключ, який відімкне твоє серце, не розірвавши його на скривавлені болючі шматочки.
Біль і брехня, брехня і біль. Здається, її життя останнім часом крутиться саме навколо цих двох тем.
«Як ти сьогодні, Пол?»
«Добре, Алане. Усе добре».
Насправді Поллі була просто нажахана. Конкретно зараз руки насправді не дуже й боліли. Вона навіть жадала, щоб боліли, бо біль, хоч який страшний, усе одно кращий за очікування.
Сьогодні невдовзі після полудня вона відчула тепле пощипування – майже вібрацію – в долонях. Воно складалося в кільця тепла навколо кісточок і біля основи великого пальця. Поллі відчувала, як пощипування поширюється в ложі кожного нігтя маленькими сталевими дугами, ніби невеселі посмішки. Вона вже двічі таке відчувала й знала, до чого це призведе. У неї почнеться те, що тітка Бетті, яка страждала від такого ж артриту, називала пристрітом. «Коли долоні починає щипати ніби від електрики, я завжди знаю, що час готуватися до найгіршого», – говорила Бетті, і тепер Поллі готувалася до свого найгіршого, проте без особливого успіху.
Надворі по вулиці йшли двійко хлопців, перекидаючи один одному регбійний м’яч. Хлопець праворуч – наймолодший із Лоузів – вирішив зробити високу передачу. М’яч вискочив йому з пальців і впав Поллі на газон. Хлопчак пішов за ним, побачив, що вона дивиться з вікна, і помахав рукою. Поллі у відповідь підняла долоню… і відчула тьмяний спалах болю, ніби то груба вугільна грань під поривом заблудлого вітру. Тоді біль зник, і залишилося моторошне пощипування. Ніби повітря перед запеклою громовою бурею.
Біль прийде тоді, коли мусить. Вона нічого з цим не вдіє. А от брехня, яку вона розповіла Алану про Келтона… це трохи інше. І, міркувала вона, річ навіть не в тому, що правда настільки жахлива, настільки кричуща, настільки приголомшлива… і не в тому, що він уже підозрює або навіть знає, що ти збрехала. Він знає. Я бачила це в його обличчі. То чому ж це так важко, Поллі? Чому?