– Повернуся в Каліфорнію, – нарешті сказала вона. – Це поки все, що я знаю.
– Так, і для початку це непогано. Але цього недостатньо.
А тоді тітка Евві сказала дещо дуже схоже на те, що Поллі й сама скаже через кілька років, коли сходить на вечерю в «Берези» з Аланом Пенґборном:
– Ти тут не цап-відбувайло, Трішо. З цим ти розібралася?
– Я… я не знаю.
– Значить, не розібралася. Доки це до тебе не дійде, то й не важитиме, куди ти їдеш чи що робиш. Шансу не буде.
– Якого шансу? – запитала Поллі, збентежившись.
– Твого шансу. Твого шансу прожити своє життя. Просто зараз ти маєш вигляд людини, якій привиджуються примари. У примар не всі вірять, а я вірю. Знаєш, хто вони, Трішо?
Вона повільно похитала головою.
– Люди, що не здатні відпустити своє минуле, – пояснила тітка Евві. – Оце і є примари. А не оці. – Вона махнула рукою на труну, що стояла на підставках біля непередбачувано свіжої могили. – Мертві є мертві. Ми їх ховаємо, і так вони й залишаються під землею.
– Я відчуваю…
– Так, – перебила тітка Евві. – Знаю, що відчуваєш. А от вони – ні. Твоя мама і мій племінник нічого не відчувають. Твій дітвак, що помер, поки ти була Не Тут, він теж не відчуває. Розумієш мене?
Поллі розуміла. Принаймні трішки.
– Ти правильно кажеш, що не хочеш тут залишатися, Поллі, принаймні поки що правильно. Повертайся туди, де жила. Або в якесь нове місце – Солт-Лейк, Гонолулу, Багдад, куди хочеш. То неважливо, бо рано чи пізно тобі захочеться повернутися сюди. Це я знаю. Це місце належить тобі, а ти належиш йому. Так написано на кожній рисі твого обличчя, у тому, як ти ходиш, як говориш, навіть у тому, як примружуєшся, коли дивишся на когось, кого раніше ніколи не бачила. Касл-Рок створений для тебе, а ти для нього. Тому поспішати нема куди. «Іди туди, куди тебе тягне», – як сказано в тій Гарній Книзі. Але йди туди живою, Трішо. Не будь якоюсь примарою. Якщо перетворишся на одну з них, можливо, тобі краще сюди не повертатися. – Літня жінка замислено роззирнулася навколо, крутячи головою над костуром. – У тому сраному місті й так доста примар, – сказала вона.
– Спробую, тітко Евві.
– Так, я знаю, що спробуєш. Пробувати – це теж у тебе в крові. – Тітка Евві уважно роздивилася її. – Ти була гарною дитиною, хоча тобі ніколи не щастило. Ну що ж, талан – це для дурних. Це все, на що вони можуть сподіватися, сердеги. Мене вражає, що ти досі гарна, і це найважливіше. Думаю, ти видряпаєшся. – Тоді різко, майже пихато: – Я тебе люблю, Трішо Чалмерз. Завжди любила.
– І я вас люблю, тітко Евві.
Тоді обережно, як можуть показувати прихильність лише старі й молоді, вони обійнялися. Поллі відчула старий аромат саше тітки Евві – трепет фіалок – і від цього знову розплакалася. Підвівшись, вона побачила, що тітка Евві нишпорить у кишені пальта. Поллі очікувала, що вона дістане хустинку, вражено роздумуючи, що нарешті, після стількох довгих років, побачить, як ця літня жінка плаче. Але ні. Замість хустинки тітка Евві витягнула загорнутий льодяник, як у ті дні, коли Поллі Чалмерз була маленькою дівчинкою з кісками, що звисали спереду її «моряцької» блузки.
– Хочеш цукерку, золотко? – радісно запитала вона.
На день почали насуватися сутінки.
Поллі виструнчилася в кріслі, усвідомлюючи, що ледве не заснула. Вона стукнулася рукою, і її пройняв важкий удар болю, а тоді його замінило те гаряче щипливе очікування. Буде зле, так. Сьогодні вночі або завтра буде дійсно дуже зле.
«Не зважай на те, чого не можеш змінити, Поллі. Є як мінімум одна річ, яку ти можеш змінити, мусиш змінити. Розкажи Аланові правду про Келтона. Припини ховати того привида в серці».
Але у відповідь заговорив інший голос, лютий, наляканий, крикливий. Голос гордості, припускала Поллі, саме так, але її шокували сила й запал, з якими він вимагав, щоб ті старі дні, старе життя не ексгумували… ні заради Алана, ні заради будь-кого. Найпаче, коротке життя й страшну смерть її дитини не можна віддавати на поталу гострим і звивистим язикам міських чуток.
«Що це за дурниці, Трішо? – запитала у неї в голові тітка Евві, яка померла в такому солідному віці, подвійним насосом утягуючи кохані “герберти тарейтони” до самого кінця. – Яка різниця, чи дізнається Алан, як Келтон помер насправді? Яка різниця, якщо кожна стара пліткарка в місті, від Ленні Партріджа до Міртл Кітон, дізнається про це? Думаєш, комусь є хоч якесь діло до того, кого тобі там вітром надуло, тупа ти гуско? Не лести собі – це вже старі новини. Вони заледве варті другої чашки кави в Нен».