1. Главная
  2. Книги
  3. Нечуй-Левицький Іван Семенович
  4. Неоднаковими стежками
  5. Страница 62
Выбрать главу

- Воно то так з тво­го пог­ля­ду, і по сього­часній логіці так ви­па­дає. І я дер­жусь та­кої ж дум­ки. Але я не вше­ле­па­лась би з візи­том до па­ни­ча в сім'ю, ко­ли па­нич жи­ве не ок­ро­ми, а при батькові, і ще й досі не од­се­лив­ся на своє влас­не жит­ло: якось бу­ло б мені ніяко­во. Це ти, Ме­ла­сю, зо­па­лу втну­ла шту­ку!

- Може, то ти, Ма­ру­сю, над­то вже мірко­ва­на лю­ди­на, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Але це так тільки го­во­ри­лось: їй все-та­ки бу­ло тро­хи ніяко­во, що во­на, муж­ня жінка, при­сур­га­ни­лась до па­ни­ча, кот­рий жив при батькові.

- Коли ти вже од­да­ла Ма­линкінові візит, то це ви­па­ло не­по­га­но, бо тобі неш­вид­ко б до­ве­лось од­дать йо­му візит: Ма­линкіна по­си­ла­ють в ко­ман­ди­ров­ку ку­дись да­ле­ченько, на Вол­гу, чи що, з кілько­ма то­ва­ри­ша­ми по яко­мусь ділу.

Мелася трош­ки стур­бу­ва­лась. Її не­на­че щось зду­ши­ло ко­ло сер­ця. Ця нес­подіва­на звістка збен­те­жи­ла її так, що во­на аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. Про­ща­ючись з Мар­ко­вицькою, во­на спи­та­ла в неї, кот­ро­го дня має виїжджать в Києва Ма­линкін. В неї май­ну­ла дум­ка виїхать на вок­зал на провід ми­ло­го і на­ди­ви­тись на йо­го при од'їзді, і поп­ро­щаться.

«Як би то йо­му на­тяк­нуть і по­ка­за­ти, що я йо­го ко­хаю? Чим би прис­лу­житься, щоб за­побігти в йо­го лас­ки, при­хильності, а потім, мо­же, й ко­хан­ня?» - ду­ма­ла Ме­ла­ся, вер­та­ючись до гос­по­ди.

Думала во­на, го­ло­ву ла­ма­ла, і на­ду­ма­ла спра­вить йо­му чу­до­вий до­рожній ру­ча­ний сак­во­яжик, ту­ди уб­гать гар­ненький ви­ши­ва­ний руш­ник для вти­ран­ня ви­ду в до­розі з до­да­чею па­ничівсько­го при­ряд­дя: гар­но­го гребінця та щіточ­ки для вусів.

«Треба ще до цього усього до­да­ти й бу­кет з яких-не-будь осінніх квіток, щоб цим ви­разніше на­тяк­нуть, яки­ми квітка­ми зацвіло моє сер­денько од йо­го й для йо­го, і, мо­же, я цим при­вер­ну йо­го до се­бе».

Мелася діжда­ла­ся дня од'їзду, ку­пи­ла сак­во­яжик, зго­ту­ва­ла чу­до­вий руш­ник, по­ви­ши­ва­ний та ви­гап­ту­ва­ний пре­хо­ро­ши­ми взірця­ми.

- Це, ма­мо, ти для та­та ду­маєш по­си­ла­ти цю чу­до­ву ця­цю? - пи­та­ла в Ме­ласі до­ня.

- Атож! А для ко­го ж більше я ма­ла б по­си­лать та­ку гар­ну й до­ро­гу ця­цю, - од­повіда­ла Ме­ла­ся.

- І квітки пош­леш та­тові? - пи­та­ла далі дівчин­ка.

- Ну, та­то цим не здобріє й не по­ко­рис­тується. Йо­му бай­ду­же за квітки. Це був би глум для йо­го. Квітки я на­го­ту­ва­ла для Ма­русі Мар­ко­вицької, - ду­ри­ла ма­ма до­ню.

В день Ма­лин­чи­но­го од'їзду Ме­ла­ся заз­да­легідь виїха­ла на вок­зал і ста­ла, ніби вар­то­вий на варті, на схо­дах на при­ході, ко­ло две­рей. Ме­ла­ся зир­ну­ла на май­дан ко­ло вок­за­лу і вгляділа там Ма­линкіна. Як він ви­хо­див по східцях, во­на, поз­до­ров­кав­шись з ним, про­мо­ви­ла ма­леньку про­мо­ву, крас­но­мов­но ска­за­ла про свою при­язнь до йо­го і, врешті, ду­же жал­ку­ва­ла, що він виїжджає аж за Вол­гу на та­кий дов­гий час з Києва. Лю­бов в неї рап­том спах­ну­ла, мов по­лум'я. Во­на, несвідо­мо, од то­го спа­ху вже прос­тяг­ла ру­ки, щоб об­ня­ти йо­го за шию й при­гор­нуть до се­бе. Але во­на вгляділа жан­дар­ма й по­бо­ялась, що він за­раз на­пи­ше за­повістку в поліцію, і спи­ни­лась.

- Прийміть же наші пре­зен­ти од щи­ро­го сер­ця! Ця річ од однієї ва­шої знай­омої й навіть тро­хи ро­дич­ки, - ска­за­ла Ме­ла­ся, ніби наз­до­гад, по­да­ючи йо­му сак­во­яжик, - а ця нікчем­на річ - в до­да­ток вже од ме­не, як знак щи­рої при­хильності до вас.

Малинкін взяв по­да­рун­ки й зви­чай­ненько по­дя­ку­вав за при­язнь ро­дичці й Ме­ласі. Са­мо по собі всі на схо­дах звер­ну­ли вва­гу на ті пре­зен­ти, а най­більше на бу­кет. Дех­то го­во­рив, що це, пев­но, од'їжджає який­сь ар­тист; інші ба­ла­ка­ли, що який­сь по­ет з Пе­тер­бур­га, ко­ли да­ма спо­до­би­ла йо­го та­ких при­но­син при­люд­но на вок­залі. Але знай­шлись ще й такі, що зна­ли й Ме­ла­сю, і Ма­линкіна. Ці тільки здви­га­ли пле­чи­ма од не­до­мис­лу та од Ме­ла­си­ної на­хаб­ної вих­ват­ки, та ще й на вок­залі при лю­дях.

Провівши па­ни­ча до ва­го­на, Ме­ла­ся ви­пи­та­ла в йо­го, ко­ли він вер­та­ти­меться до Києва і яко­го дня. Во­на ма­ла на думці виїхать йо­му на­зустріч на вок­зал.

Поїзд рушіїв з місця. Ма­линкін з'явив­ся в од­чи­не­но­му вікні, ски­нув бри­лик і за­ма­хав ним на розс­та­ванні. Сак­во­яжик теліпавсь, по­чеп­ле­ний дуж­кою на руці, а квітки па­нич шпур­нув десь на по­лич­ку й навіть за­був­ся за їх.

Мелася вер­та­лась до­до­му, і ден­ний світ не­на­че при­гас для неї, не­на­че чад за­па­мо­ро­чив її дум­ки, засліпив очі, за­тем­ря­вив яс­не не­бо. Ме­ла­ся вер­ну­лась в свої по­кої збен­те­же­на, стур­бо­ва­на, з чер­во­ни­ми од сліз очи­ма.

«Яке чуд­не людське сер­це! - вертілась в Ме­ласі дум­ка сли­ве цілий той день; поїхав один ми­лий, я бу­ла лад­на співа­ти ве­се­лої пісні: «Ой поїхав мій ми­ленький, - бо­дай не вер­нув­ся»! А от поїхав дру­гий ми­лий, і в ме­не все вер­титься на умі смут­на пісня: «Поїхав ми­лий, - і зос­та­ла­ся ту­га!»

І та ту­га тяг­ла­ся дов­го, без­пе­рес­тан­ку. Ме­ла­ся хо­ди­ла, як неп­ри­ка­яна, світом ну­ди­ла, ста­ла бай­дуж­на до усього, навіть до своєї ко­ха­ної доні, не­на­че во­на бу­ла чужісінька для неї. Во­на не ла­яла ку­хо­вар­ки, навіть не вми­ку­ва­лась в ку­хо­вар­чині спра­ви, не присіку­ва­лась до неї за кож­ний дріб'язок без уся­кої при­чи­ни, як бу­ло пе­редніше. Гу­вер­нант­ка пос­те­рег­ла цю бай­дужність і за­мо­ро­ченість в Ме­ласі й са­ма пок­лю­ва­лась усім: і пе­кар­нею, і дітьми.

«Одже ж, бо­ро­ни бо­же, ще збо­же­воліє без­та­лан­на од за­ли­цян­ня до то­го кра­су­ня, - ду­ма­ла помірко­ва­на німке­ня, по­ра­ючись ко­ло усього. - Шко­да й її, шко­да й дітей».

Мелася на­си­лу діжда­лась дня, приз­на­че­но­го Ма­линкіним для вер­тан­ня. Во­на не­на­че ожи­ла, по­ве­селіша­ла, пож­вавіша­ла, побігла до Лю­би, роз­ка­за­ла їй за усе, не­на­че на ду­ху, бо не мог­ла ніякісіньким спо­со­бом вдер­жать в го­лові сек­ретів. Од Лю­би Ме­ла­ся по­ка­та­ла зво­щи­ком в оран­же­рею, вит­ра­ти­ла на чу­до­вий до­ро­гий бу­кет сли­ве ос­танні гроші й звідтіля по­ка­та­ла прос­то на вок­зал.

Серце в неї не­на­че за­мер­ло, як поїзд при­ко­тивсь до вок­за­лу. В Ме­ласі заг­ра­ли очі. Во­на сто­яла ко­ло две­рей і слідку­ва­ла очи­ма за кож­ною лю­ди­ною. На­товп сплив, як і нап­лив, а Ма­линкіна не бу­ло.

Мелася дов­го сто­яла ко­ло две­рей, до­ки не спо­рож­нив­ся вок­зал. На неї най­шов сму­ток. Її бра­ла до­са­да, бра­ла й злість. Пох­ню­пив­шись, во­на вер­та­лась по схо­дах на­зад. З злістю штовх­ну­ла ру­кою якусь ба­бу й про­тов­пом поміж людьми побігла по східцях на­низ.

Мелася приїха­ла до­до­му зла, нерв­на, розд­ра­то­ва­на і вже лад­на ви­ла­ять Ма­линкіна незгірше, як ко­лись ла­яла сво­го Ми­шу­ка.

Малинкінові про­дов­жи­ли ко­ман­ди­ров­ку на­далі нес­подіва­но, бо ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і уря­довці не мог­ли уви­нуться за та­кий не­дов­гий час. Вже аж пе­ред різдвом вер­нувсь Ма­линкін. Ме­ла­ся на­че ожи­ла, ста­ла бадьорис­та й жва­ва, по­добріша­ла й пож­вавіша­ла. На різдвяні свят­ки во­на спра­ви­ла ве­ли­кий бен­кет, ще й з ялин­кою для дітей; зап­ро­си­ла Мар­ко­вицьку й Лю­бу, і Ма­линкіна, і ге­не­ра­ла. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Ме­ла­ся втра­ча­лась, не пи­та­ючись, чи в батька є зайві гроші, і мар­ну­ва­ла їх свят­ка­ми й на бен­ке­ти, і на те­ат­ри.

За два дні пе­ред во­дох­ри­щем Ме­ла­ся зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рок. Во­на кло­по­та­лась та біга­ла, як не­са­мо­ви­та, го­ту­ючи усе на ве­че­рок. Ко­ли це над­вечір нес­подіва­но в при­хо­жу ввійшла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва, Тек­ля Опа­насівна. За нею зво­щик з двор­ни­ком пер­ли здо­ро­ву пле­те­ну скри­ню та па­ку­нок з за­ви­ну­ти­ми в ки­лим по­душ­ка­ми, прив'яза­ни­ми по­верх скрині. Гу­ко­ви­че­ва нес­ла в обох ру­ках дрібніші речі: якісь ко­ши­ки та за­виніння, щось зав'яза­не в здо­ровій хустці. При­хо­жа, за ти­ми па­кун­ка­ми та оде­жею, ки­ну­тою жуж­мом, на­га­ду­ва­ла ба­гаж­ний склад на вок­залі.

~ 62 ~