— Тоді може він і справді якийсь колишній „конторський“? — несміливо запропонував я. — Бо хто ж він тоді? Хіба такі фраєри бувають?
— А то вже не нашого розуму справа, синку. Ми от утрьох досі живі, бо чітко знали, у які двері нам стукати треба, а які ногами вибивати. А у тебе, кажуть, із цим натяжка. Тож учись, капітане, вчись. Довше проживеш.
Ветеранська фляжка, здавалося, була бездонною. Чи може, самогон заміцний? Бо розібрало мене досить швидко. На щастя, я вчасно пригадав, що є ситуації, коли слухати і говорити водночас не варто. Більшість у таких випадках починає говорити. Сищик, якщо він вважає себе професіоналом, повинен мовчати і слухати. Я так і зробив. А діди тим часом пригадували минуле, службу у фронтовій бригаді НКВС, повоєнні бої з бандами… лаяли Микиту Хрущова, хвалили нинішнього міністра за те, що вибив для них нормальні пенсії. І час від часу поверталися до Музиканта.
— Взагалі треба було б у нього вдома понишпорити.
— Точно! Він же якісь клумаки з кортів на квартиру перетяг.
— А ти його двері бачив? На замки звернув увагу? Я би за них не брався.
— Хіба би покійник Деха був живий, то можна було б попросити. Він будь-яку секретку нігтем розколупував. Але таких, як він, уже немає. І потім, хто нам дозволить зараз без ордеру? Не ті часи, хлопці, не ті часи…
— Часи часами, а комірчину його на кортах хто обнишпорив? Миші чи дехто з присутніх?
— Ну й що з того, що обнишпорив? Якби нас раніше залучили, до того, як малий туди поперся, то може щось би й знайшли. А так — він усе прибрав. І маємо ми тепер дулю з маком.
— Не скажи! Якщо він чистенький, то чого б це раптом цілу ніч на чужому горищі просидів? Голубів своїх шукав, чи що?
— Відмажеться!.. Скаже, що приятель попросив за його шльондрою-дружиною прослідкувати. Мовляв, у неї з нашим капітаном амури. От він по доброті своїй душевній і видивлявся — з вечора до ранку. І що ти йому зробиш?
— А й точно, що нічого. Ну, хіба що по громадській лінії, там, на роботі…
— Солі йому на хвоста насиплють по громадській лінії. Ти ж знаєш, що у нього за робота. От якби він був з інтелігенції, то інша справа. А так, вважай — пролетаріат, котрий цю інтелігенцію обслуговує.
— Н-да, проблема.
— Слухайте, хлопці, а може, він ліквідатор?
Від автора:
Перепрошую читачів, але мушу нагадати, що все це відбувалося в семидесяті роки, задовго до Чорнобильської катастрофи. Тому термін „ліквідатор“ до 1986-го року мав зовсім інше значення.
Олекса Сирота:
У кабінеті раптом запала тиша. Діди перезирнулися, а Старий демонстративно почав розминати чергову цигарку. Нарешті той, котрого обізвали Лимонадним Джо, іронічно кинув:
— Не лякай малого! Ти йому ще про спальний вагон розкажи або про „Чорну кішку“. Тоді точно вночі в постіль напудить.
— Можна подумати, що ти все життя не за бандитами ганявся, а ляпалом служив у політвідділі. Думаєш, як про це ніде не пишуть, то ніхто й не знає?
— Я не думаю, я кажу, як є.
— То ж то й видно, що кажеш не думаючи.
— Товариство, тихо! — це вже Старий втрутився. — Ви ще побийтеся при молоді. Казав же — не варто стільки пити.
— А чого він казочки розповідає?
— А ти знаєш, які люди ці казочки мені розповідали? Ти їм у підметки не годишся.
— А з твого язика тільки портупеї робити!
— Цитьте, кому кажу! — тут уже Старий не просто вигукнув, а ще й кулаком по столу гахнув, не забувши при цьому притримати вільною рукою фляжку. — Що, хіба не правда? Чи злодійські суди теж хтось вигадав? Чи хіба блатняки ніколи своїх не прибирали, наприклад, за зраду?
Дід-скептик мусив погодитися, хоча і з видимою неохотою.
— Коли це було! Тих суддів давно вже кісточки зітліли по БАМЛАГам та іншим Магаданам. І потім, хто вбивав? Шістки, котрі в „три зірочки“ програвали. І самі за це йшли „під дієз“. А щоб зараз таке? Та ну!
Той, котрий пом’янув „ліквідатора“, теж не схильний був загострювати розмову.
— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!