Ми потім давали бубна факультетським дурням за неналежне зберігання матеріальних цінностей і почули від них своєрідне виправдання:
— Хто ж знав, коли ці хімічні реакції тільки на п’ятому курсі вивчають, а він був на першому!
— Ото не треба недооцінювати радянську молодь! — підбив підсумки Старий. Того генія з бухгалтерським прізвищем від великих неприємностей порятувала матуся. Вона, виявляється, якесь там медичне світило, та Бог із нею і її синочком, нехай живуть. Принаймні, по лінії карного розшуку Г. Сальдо мені більше не здибався.
Але це було потім. А тоді головним для нас було те, що нарешті заворушився Музикант. І Старий повідомив мені про це негайно.
— Олексо, що б це мусило означати? Наш підопічний поїхав на Берківці, купив найдешевший віночок, поклав його на одну могилку, потім ще трохи погуляв цвинтарем і рушив назад.
— Могилка родича?
— Та ні, одного з постійних клієнтів. Отих, що на корти вчащали. Недавно помер. Подейкують, що в сауні, хоча офіційно — у себе вдома. Інсульт.
— З ким не буває, товаришу підполковник. Особливо, якщо ракеткою намахаєшся. А потім ще й Мілка розкочегарить. Шкідливе виробництво оті наші корти.
— Не відволікай! Бо той віночок був для блізиру, як колись казали.
— Тобто?
— Він не просто по кладовищу вештав. Він біля однієї свіжої могили зупинився, роззувся, витрусив камінчик, потім знову взувся і довго зі шнурками мотузився.
— Може, заховав щось?
— Наші діди весь надгробок мало не через сито просіяли. Нічого немає. Хоча слід був, що він там рився.
— Жменю землі взяв?
— А ти звідки знаєш?
— Інтуїція. До речі, товаришу підполковник, ваші діди в дитинстві в індійців не грали?
— Ні, тільки в червоних дияволят.
— А це ще хто такі?
— Кіно було — німе, про громадянську. Та ти мусиш знати, його недавно ще раз зняли, тільки тепер це називається „Невловимі месники“.
— Точно! Пригадав… І куди він ту землю поніс, наш Музикант?
— Додому. Може, йому для квітів не вистачало?
— Простіше в парку накопати. То, щоб ви знали, товаришу підполковник, він якусь нову ворожбу задумав.
— Знову проти тебе?
— Боюсь, що ні. Схоже на те, що новий клієнт з’явився.
— Ще одна історія на узвозі?
— Пожуємо — побачимо, як сказав лев про свого нового дресирувальника.
— Ну, ти ж у нас і дотепник!
— Це не я, це колись у кавеені було. Хороша передача. Шкода, що закрили.
— Еге ж, шкода. Звідки ти тепер свої дотепи братимеш?
Мої недобрі підозри невдовзі підтвердилися. І то в несподіваний спосіб. Я побоювався, що нам доведеться довго і нудно вираховувати наступну жертву Музиканта, аж вона сама, можна сказати, впала мені на голову.
Подзвонили з чергової частини:
— Сирота, тут до тебе якийсь смішний хлопець пробивається у терміновій справі.
— Хто такий?
— Каже, що ти його знаєш. Про якийсь теніс-шменіс торочить, чи як його там? Пускати? Бо він тут мало не плаче.
— Дітей кривдити не можна. Пускай.
Колишній подавальник м’ячів увірвався до мого кабінету з криком:
— Тільки ви можете мене порятувати!
— Що таке? Чергова мадам за зґвалтування притягає?
— Яке зґвалтування? Тут таке… тільки прошу вас, не смійтеся.
— У нас не сміються. У нас установа серйозна.
— Але якщо я комусь розповім, у чому справа, мене таки на сміх піднімуть. Або скажуть, що я того… тю-тю. І пошлють у Кирилівку. Я знаю — тільки ви можете мене зрозуміти.
— Припиняй істерику, попий водички і спокійно розказуй.
Справді, якби хлопець розповів свою історію комусь іншому, реакція була б відома — саме така, яку він передбачав.
З роботи на кортах подавальника, звичайно, виперли, бо кому ж подобаються такі скандали в благородному товаристві. Однак заяві ображеної мадам щодо шантажу з порнографією теж ходу не дали. Навпаки, пообіцяли показати знімки її офіційному законному благовірному з відповідними коментарями. Дама змовчала, але затаїла в душі певне хамство.
Що ж до самого хлопця, то іншого такого теплого місця, як корти, йому, звичайно, не світило.
Без освіти, без професії, та ще й з таким „хвостом“, хочеш-не хочеш, а довелося йти на будівництво, як він сам висловився, „керамзіт пластати“, себто, махати совковою лопатою на одному з київських довгобудів.